ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕКТИВ ГІМНАЗІЇ

ДОКТОР МИКОЛА САБАТ (1867-1930 рр.) – ПЕРШИЙ ДИРЕКТОР

Літом 1905 року під тиском української громадськості та віденського уряду, галицьке намісництво дало згоду на відкриття в Станіславові української гімназії. Найвищою постановою влади від 22 серпня 1905 року першим її директором було призначено професора Миколу Сабата.

 

Він народився в 1867 році в Обертині. Його батьки, о. Євген і Емілія з Боских Сабатів, з дитинства прищепили синові любов до праці і навчання. Початкову і середню освіту здобув у Станіславові. Потім був університет у Львові, де він отримав ступінь доктора філософії з обсягу класичних наук. До свого призначення на посаду директора гімназії вчителював у польській гімназії в Станіславові та задумував стати викладачем університету, для чого приготував солідну наукову працю. До речі, великий авторитет доктору Сабату принесли праці в галузі класичної філології та археології, в тих науках, які він студіював у Греції та Італії. Але найбільше визнання д-р Сабат здобув як провідник українського шкільництва Станіславівщини.

Завдяки старанням доктора Сабата навчання в гімназії було поставлено на дуже високому рівні, і не дивно, що серед середніх шкіл Галичини вона вийшла на передове місце. Послідовний у своїх вимогах до учнів, вчителів, а найбільше до себе, директор у кожній справі старався працювати на майбутнє, закладаючи підвалини патріотичного руху, який охопив Галичину з початком розпаду Австро-Угорщини.

Попри щоденні турботи організаційного і адміністративного плану директор займався і своєю улюбленою справою – викладанням навчальних дисциплін. З 1905 по 1910 рік він навчав школярів латинській мові, а з 1910 по 1914 рік – викладав грецьку та українську мови, філософію. З метою кращого оволодіння дітьми знаннями в галузі класичних наук він став ініціатором наукових подорожей в Італію і Австрію. Такі подорожі відбувалися впродовж 1910-1914 років. У 1910 році 6 учнів школи побували у Відні, а в 1911 році, в час великодніх ферій, в Італію поїхали 5 вчителів і 6 учнів. Вони відвідали Неаполь, Помпею, Флоренцію, Болонью. З 2 до 30 квітня 1914 року 10 учнів гімназії на чолі з директором здійснили чергову подорож до Італії. 14 квітня вони побували на аудієнції у Папи Римського Пія X.

Директор Сабат дбав і про розбудову учнівських самовиховних організацій. Заснований в 1912 році в гімназії “Пласт” він вважав спочатку за шкільну, виключно ним контрольовану організацію, але коли пізнав структуру Верховної Пластової Ради і побачив корисний вплив “Пласту” на молодь, змінив своє ставлення до нього і, ставши його прихильником, більше не вважав за потрібне втручатися в його справи, бо, незважаючи на зовнішню строгість, директор був щирим прихильником молоді, він допомагав не тільки шкільними фондами, але і власними коштами, купуючи одяг, взуття і харчі.

Працюючи в умовах панування Австро-Угорщини, директор гімназії бачив своє завдання, в першу чергу, в продовженні праці для потреб майбутніх поколінь і виконував її чесно і професійно. Офіційна влада не могла цього не помітити. Найвищою Постановою Уряду від 30 листопада 1908 року доктора  Миколу Сабата було нагороджено орденом Франца-Йосифа І. Було відзначено і його наукову діяльність: він став дійсним членом НТШ у Львові і членом-співробітником філологічної комісії Краківської Академії Наук.

Слід відзначити і глибокий патріотизм директора гімназії. У своїх запальних промовах перед гімназистами при будь-якій нагоді директор старався закладати в свідомість своїх вихованців ідеологію творчої праці на користь свого народу і України. Наприклад, на Шевченківському концерті, який відбувся 27 березня 1911 року, говорячи про долю України і її майбутнє, доктор Сабат сказав: “…Одна матінка Русь-Україна родила поневолених різних братіків там за кордоном у золотоверхому Києві із надією чекає одної хвилі світлого воскресіння, коли-то на цілім просторі нашої рідної землі від срібнолентного Сяну по береги Кубані, спадуть з неї усі пуття-кайдани вольного духу і з вільних грудей 30 мільйонного велета залунає могутній гімн, радісна і вольна піснь: “Ще не вмерла Україна!”
22 травня 1911 року на святі посвячення гімназійного прапора, що відбувалося в день патрона гімназії св. Миколая, в присутності єпископа Г. Хомишина і о. мітрата Гордієвського, звертаючись до шкільної молоді, він виголосив: “…Ваша сівба принесла обильне жниво і усміхнеться заплакана мати Русь-Україна, тоді тота жива хроніка світа ударить відгомоном Ваших імен і об ті мури. Ваша молодша брать піднесе в гору сей прапор на Вашу честь, а горда зі слезами радости в очах закличе ті робітники на народній ниві, ті сівачі і силачі духа, що збудують тому народові щораз почесніше місце в ряді культурних народів, то мої духовні діти, то мої сини з-під отсего прапора…”

29 жовтня того ж року, в родиннім селі Маркіяна Шашкевича Підлісся стараннями гімназистів було влаштоване народне віче на пам’ять українського письменника. Від імені вчителів та учнів директор проголосив національне “Вірую!”

Незважаючи на великі й очевидні заслуги директора Сабата у справі утвердження української національної свідомості серед шкільної молоді та й взагалі серед всього населення Станіславівщини, не завжди несвідоме громадянство могло бути об’єктивним до персони директора. Під час Повітового Січового Здвигу в 1912 році колони січовиків, які прямували вулицею Липовою, на якій в той час жив директор гімназії і саме в той час спостерігав з балкона свого будинку всю процесію, кимось спровоковані почали гукати “Ганьба!”, можливо і не розуміючи, кому ця образа адресована. Зрозуміло, що цей вияв ворожості до його особи справив на доктора Сабата гнітюче враження, але не озлобив його настільки, щоб опуститися до помсти, хоча він знав, що в колоні січовиків були і його гімназисти. Він розумів, що час розставить все на свої місця і розсудить справедливо.

Перша світова війна, яка увірвалася в Станіславів разом із царськими військами у вересні 1914 року, круто змінила життя директора гімназії. Спочатку російська окупаційна влада дозволила йому дальшу працю в гімназії, але пізніше, коли австро-німецькі війська почали контрнаступ, доктора Сабата арештували і в числі інших закладників відправили у Львів, щоб потім вивезти в Росію. Чудом у Львові директору вдалося вибратися на волю, а після повернення австрійської влади виїхати до Відня. Митрополит Андрей Шептицький надіслав послання “російському братцеві”, привітавши його з успішним закінченням неволі, а у відповідь директор Сабат, на одному із зібрань, виголосив “незвичайно гарну” промову на адресу митрополита, яку закінчив національним гімном з доданими словами для урочистої хвилини: “Вже воскресла Україна і слава і воля, вже нам браття молодії, усміхнулась доля!”

В 1916-1917 роках, перебуваючи в столиці Австро-Угорщини, він вів абітурієнтські курси для військовиків. З утвердженням української влади в 1918 році був запрошений в уряд ЗУНР на посаду заступника (товариша) міністра освіти, а після окупації Галичини поляками знову емігрував до Відня. Тут він знову займається педагогічною діяльністю: викладає в Українському Вільному Університеті. Пізніше переїжджає в Прагу, де продовжує почату у Відні працю в університеті.

В листопаді 1921 року польський уряд дозволив доктору Сабату повернутися до Станіславова на посаду директора української гімназії, на якій він перебував аж до серпня 1927 року. Кожного тижня професор виїжджає до Львова викладати в Таємному Українському Університеті, аж до часу заборони польською Шкільною Кураторією цього навчального закладу.

Паралельно Микола Сабат продовжував і свою наукову працю. Окрім наукових праць із своєї дисципліни “класичної філології”, він приготував видання “для школи і дому” Шевченкового “Кобзаря” у двох томах, який був у свій час настільною книгою шевченкознавства для широких кіл, зокрема для шкільної молоді.

У серпні 1927 року доктор Микола Сабат був переведений на посаду директора Академічної гімназії у Львові. Ще задовго до переїзду він захворів на серце, що не могло не вплинути на його повноцінність життя і праці. В серпні 1930 року, після проведеного поліцією обшуку в будинку свого кревняка о. декана Івана Винницького, в селі Залісцях коло Ходорова, де він перебував під час літніх вакацій, професор раптово захворів і помер на 63 році життя…

Тіло покійного було перевезено залізницею до Станіславова і тут поховано на міському цвинтарі у родинній гробниці.

Вісімнадцять років доктор Сабат керував Станіславівською гімназією. За цей час вона стала однією з найбільш сильних середніх шкіл Галичини, хоча і славилась строгістю. Задивлений у майбутній успіх дорученої йому справи, він був однаково невтомний у власній праці і в твердому та послідовному відношенні до підлеглих, що зберегло про нього пам’ять у вдячних випускників гімназії та багатьох людей в Галичині.

 

ЛЕВ ЩИРБА (1889-1960 рр.) – ВЧИТЕЛЬ ПОЛЬСЬКОЇ МОВИ, ПРОФЕСОР ГІМНАЗІЇ

Лев Осипович Щирба народився в селі Угорка (по-польськи Венгерка), Ярославського повіту. Село було польсько-українське, але церква греко-католицька. Закінчивши українську гімназію в Ярославі, поступив у Львівський університет. Потім продовжив своє навчання у Віденському університеті. Здобувши освіту, переїхав до Станіславова, де пізніше і одружився. Саме в цей час почалася І світова війна. В часи української влади Лев Щирба відкрив приватну книгарню. Під час переходу влади до поляків з молодим патріотично настроєним Щирбою трапилась пригода, яка ледве не закінчилась для нього трагічно. За те, що він дав ляпаса польському офіцерові в своєму магазині (бо той звернувся до власника польською мовою), його арештували і відвезли до Львова, в тюрму Бригідка, де він пізніше довідався, що засуджений до смертної кари. Тільки неймовірний випадок допоміг засудженому втекти з грізної львівської в’язниці. Хтось із українських патріотів передав йому в камеру разом з хлібом напильник, яким Щирба розпиляв решітку вікна і в такий спосіб звільнився.

Прибувши до Станіславова, він довго переховувався і тільки втручання родичів жінки (в її родині були впливові люди-поляки) допомогло втікачеві легалізуватися і навіть одержати роботу гімназійного вчителя. Професор Лев Щирба, будучи спеціалістом в класичних мовах, працював викладачем польської мови. Працював у Станіславівській гімназії з 1921 по 1928 рік. За цей час встиг зарекомендувати себе як чудовий спеціаліст. Він користувався надзвичайною симпатією з боку вихованців.

В зв’язку з сімейними проблемами у кінці 20-их років професор Щирба переїхав в Теребовлю, де продовжував працювати гімназійним вчителем. В часи першої більшовицької окупації працював директором школи в Теребовлі, але був звільнений з цієї посади за те, що відмовився віддати більшовикам свій власний будинок, як від нього вимагали. За німців Лев Щирба – голова Українського Комітету в Теребовлі. Пізніше, за більшовиків, опинився на польській території, звідки був відправлений поляками в Ольштин. В цьому місті професор Щирба і закінчив своє життя.

 

ПРОФЕСОР о. ЛУКА – ВОЛОДИМИР МИКИТЮК

Володимир Микитюк народився в Коломиї 31 жовтня 1899 року в родині рільників. Початкову школу імені Шевченка закінчив там же, в Коломиї, а в 1917 році – Коломийську державну українську гімназію. Незважаючи на раннє покликання до духовного стану, після закінчення іспиту зрілості Лука Володимир Микитюк зголосився добровольцем до австрійської армії. Воював на італійському фронті і дослужився звання хорунжого. Після Листопадового зриву зголосився до УГА. Провадив телефонічну школу в Коломиї. В 1919 році польські війська перерізали дорогу відступу, і тому Володимир Микитюк не зміг піти з УГА. В 1919 році вступає до Духовної Семінарії в Станіславові. Студіює 4 роки і 4 місяці, а в липні 1923 року єпископ Кир Григорій Хомишин висвячує його на священика у Станіславівській катедрі разом з о. І. Капустянським, о. М. Капустянським, о. Ю. Вальницьким, о. Феліцьким. Вони були першою групою безженних священиків в Станіславівській дієцезії. Першу посаду як священик о. Л.В. Микитюк одержав в селі Кобаки, що на Гуцульщині. Умови праці були дуже важкі: село Кобаки було вкрай комунізоване, до двох церков ходило надто мало людей, а натомість біля церкви під час Богослужіння відбувались комуністичні мітинги при великій участі людей. Такий стан існував постійно, але одного разу стався дивний перелом. Восени 1923 року в Кобаках вибухла епідемія тифу, що десяткувала населення. Священик – о. Микитюк – щоденно сповідав і ховав тифозних. Одного дня пізньої осені хоронив панотець чоловіка, що залишив удову і кількох дрібних обідраних сиріт. В хаті панувала така нужда, що бідні сироти не мали в чому поховати батька. О. Микитюка зворушила ця родинна трагедія, і він почав правити величавий похорон з читанням Св. Євангелії на перехрестях доріг і гарною надгробною проповіддю. Місцеві люди здивовано спостерігали величний похорон бідного чоловіка (а між ними і комуністичні провідники) і нічого не могли зрозуміти. Коли похорон закінчився і вдова приступила до отця, щоб йому подякувати і запитати за звичаєм про винагороду, о. Микитюк відповів, що вона йому нічого не винна, бо бідна, а його обов’язок як священика небіжчика поховати. В додаток о. Микитюк вийняв зі своєї кишені гроші і дав жінці на взуття дітям на зиму. Бідна вдова залилась ревними сльозами і, очевидно, оповіла кревним і сусідам про свою дивну пригоду з новим священиком. Звичайно, скоро все село знало про це, а ввечері на приходство з’явилась делегація, яку очолив знаний в околиці комуністичний діяч. Він і зробив таку несподівану заяву: “Ми, панотче, робили Вам різні прикрощі, бо не знали Вас… Більше цього не повториться, як довго Ви будете в Кобаках”. В Кобаках о. Микитюк був до 1924 року, а далі був призначений адміністратором парафії в Рибно над Черемошем, ще через рік був 2 роки адміністратором великої парафії в Ст. Кутах. Тут він увійшов у вир громадського і політичного життя. До того ж був призначений єпископом Кир Григорієм катехитом трьох шкіл (7-ми класних) та адміністратором парафії Кут, де працював сім років. Тоді він повністю розвинув свою діяльність як священика, а також громадського, кооперативного і політичного життя. О. Микитюк був душею кутської і косівської інтелігенції, став головою “Просвіти”, головою будівельного комітету будівництва Народного Дому в Кутах, організатором селянських позичкових кас, т.зв. “райфайзенок”, як муж довір’я УНДО на Кути і Косів, брав участь у повітовому гуртку “Рідна школа”, повітовому Союзі кооператорів, килимарського кооперативу “Гуцульське мистецтво” тощо. Але найбільше часу і душі присвячував він українській молоді, на яку незмінно мав великий благотворний вплив. Він постійно був оточений дітьми, хлопцями, дівчатами. Під час побуту о. Микитюка в Кутах вийшло з-під його руки 4 священики: о. В. Вовчук, о. Є. Плав’юк, о. М. Герцюк, о. Глібчук. Великий дар впливу на молодь не міг залишитись непоміченим, і Кир Григорій Хомишин призначає о. Микитюка катехитом української державної гімназії в Станіславові (1934 рік), директором бурси Св. Йосафата, а рік пізніше – ректором Малої Семінарії Св. Йосафата. Робочий день отця Микитюка, за спогадами його брата, Ярослава-Сильвестра Микитюка, починався з 6-ої години ранку і закінчувався офіційно о 22⁰⁰, коли вихованці лягали спати. А після 22⁰⁰ о. Микитюк готувався до лекцій наступного дня, що робив дуже ретельно, бо лекції його були блискучими. Концентрація уваги о. Микитюка була на вихованні шкільництва. В той час польська влада душила українську школу, і кожний виграний день мав значення. Польські вчителі усіма силами намагалися перешкодити українським учням здобути гімназійну освіту. Метою Малої Семінарії, де вчились до 80-ти здібних, але бідних учнів, було забезпечити освіту найталановитішим українським дітям з бідних родин. Якби не війна, Мала Семінарія відіграла би дуже поважну роль в українському житті. Не раз о. Микитюк говорив: “Не маю власних дітей, то видаю гроші на незаможних дітей свого народу”. Це тяжке життя і було його покликанням. Мала Семінарія давала не лише добру освіту, а й виховувала патріотів, свідомих українців. За 5 років напруженої праці в Малій Семінарії о. Микитюк пережив неодноразові труси, всі форми переслідування польських властей, але його нагородою була молодь із загартованим характером, що ставала на боротьбу за долю-волю України, ставала корисними членами суспільства. Вибух війни 1939 року був страшним ударом для о. Микитюка особисто. На початку більшовицької окупації отець кілька днів працював, як звик, але почались переслідування, допити, обшуки, нічні розмови в НКВД. І через декілька тижнів, як згадує брат о. Микитюка, з молодої сильної людини НКВД зробило фізичну і нервову руїну. Попереду нічого не було, окрім арешту і Сибіру. О. Микитюк рятується втечею. 1940 рік – він духівник в українському робітному таборі “Г. Герінг Верке”, а вже восени 1941 року – повертається в Станіславів у гімназію і Малу Семінарію. Але замість червоного терору прийшов брутальніший. Знов треба було ховати, радити, рятувати, допомагати – з ризиком для власного життя. Тому о. Микитюк жертовно бере на себе ще один обов’язок, окрім інших: він заступник голови (голова – професор Микола Лепкий) Українського Допомогового Комітету і зв’язкового з німецькою окупаційною владою. Ця тяжка і небезпечна праця зберегла не одне людське життя. В 1943 році посилився німецький терор і почала діяти УПА. О. Микитюк відмовляється тікати на Захід з братом – і йде у підпілля. Так о. Микитюк опинився на терені дій УПА в Чорному лісі. Військовий капелан ТВ-22 “Чорний ліс” (УПА-Захід) командира Різуна-Грегота (Василя Андрусяка) загинув при спробі врятувати селян-закладників з рук червоних партизанів у Страсний тиждень 1944 року разом з молодим жонатим священиком села Грабівці о. Скрутенем. О. Микитюк був ревний священик, великий патріот і толерантна високо-культурна людина. Як згадує його колишній станіславівський гімназист, людина героїчної долі, підпільник, в’язень жахливого “Берлагу” (“Подлежат физическому уничтожению”) хірург Ігор Дякон, о. Микитюк був улюбленцем гімназистів. Прекрасний проповідник, він вів Службу Божу чистою українською мовою, був напрочуд уважним і чуйним слухачем. Цікавою його рисою була своєрідна травестія: він умів, скинувши реверенду, як учень, захоплено грати у футбол, волейбол. Ігор Дякон в страшному квітні 1944 року був із своєю боївкою в Чорному лісі, брав участь в бою проти червоних банд, що, відступаючи, прикривались 22-ма мирними жителями. Після бою він почув, що, за словами очевидців, священики намагалися врятувати нещасних закладників, і вийшли з хрестом і образом Матері Божої назустріч, благаючи відпустити людей. І були, як і всі інші, розстріляні. Все своє свідоме життя отець Лука Володимир Микитюк рятував людей фізично і духовно і, рятуючи людей, прийняв смерть сам.         Джерела: 1. “Альманах Станіславівської землі”. – Т. ІІ., Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, вид. ЦКС, 1985. – С. 406-412.                                                                                                                                                   Спогади колишнього гімназиста Ігоря Дякона. – Архів при музеї Української гімназії №1 міста Івано-Франківська.

 

КОРНИЛО БІЛОБРАМ

Корнило Білобрам народився 15 вересня 1879 року в Судовій Вишні. До народної школи ходив у Самборі, до гімназії в Самборі й Перемишлі, де 1901 року здав матуру. Студіював у Львові, а під час сецесії в Відні. Студії закінчив у Львові в 1905 році. Першу посаду вчителя одержав у Бережанах, а в дальших роках учив в державній українській гімназії в Станіславові, з 2-літньою перервою, бо перевели його до ІІ польської гімназії в Станіславові. Під час війни 1914-1918 рр. служив при австрійській армії, а під час визвольної війни при українській армії в 1918 році в Самборі. Довший час був настоятелем різних бурс у Станіславові, а головно розбудував “Селянську Бурсу”, що за його управи в 1920-1927 рр. стояла найкраще. Любив спів і музику. Вже від гімназійної лавки до смерті був дириґентом різних хорів. Мав велику симпатію до молоді. Був членом усіх українських товариств в Станіславові. Помер 26 січня 1932 року. Був одружений з Ольгою з Любовичів.                                                                                                               Джерело: “Альманах Станіславівської землі”. – Т. І., Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, вид. ЦКС, 1975. – С. 638.

 

Д-Р ВОЛОДИМИР БРИҐІДЕР – ПРОФЕСОР ГІМНАЗІЇ, НАУКОВЕЦЬ І ДОСЛІДНИК

Народжений 1889 року в селі Демиче, в Західній Україні, Володимир Бриґідер гімназію й університет закінчив у Львові. В часі університетських студій цікавився спеціальною ділянкою зоології, а саме анатомією, історією розвитку та біологією морської фауни. Університетські студії закінчив у 1911 році, відбувши в 1910 році біологічний курс в зоологічній станції в Трієсті, де, власне, мав змогу запізнатися ближче із згаданою ділянкою зоології. Пізніше у Львівському університеті спеціалізувався в інституті Зоології і Порівняльної Анатомії в мікроскопній анатомії м’якунів (Mollusca). З тих часів походить його спеціальна праця на німецькій мові п.н. “Мікроскопна будова слинових залоз у нагозябрових м’якунів” (“Ueber den mikroskopischen Bau der Speicheldruesen bei den Nudibranchiata”. Zeitschrift fuer Wissenschaftliche Zoologie. Leipzig – Berlin, 1914). Року 1920-го промувався на доктора філософії і після того працював далі як гімназійний учитель, не полишаючи при цьому дослідницької праці над м’якунами та іншими біологічними проблемами. У висліді цих дослідів появилася 1933 року у збірнику Математично-Природничо-Лікарської Секції НТШ у Львові його публікація п.з. “Мікроскопна будова слинових залоз у Polycera Quadrilatera на тлі відносин у цілій групі нагозябрових (Nudibranchiata)” з заміткою: З природописного кабінету ІІ державної гімназії математично-природничого типу в Станіславові. Праця написана українською мовою з докладним зведенням у німецькій мові. Результати його дальших досліджень мікроскопічної будови залоз у м’якунів опубліковані англійською мовою п.з. “The Skin glands of the Opisthobranchia Mollusca”, Proceedings, Математично-Природничо-Лікарська Секція НТШ в Нью-Йорку, 1955. Наукові публікації професора, д-ра Володимира Бриґідера про результати його досліджень над мікроскоповою будовою залоз у м’якунів виявляють велику проникливість дослідника та точність в опрацюванні проблем. Публікація з 1914 року про слинові залози в нагозябрових являється спеціальною науковою публікацією, що виказує точне й досконале опрацювання згаданої проблеми. Професор, д-р Бриґідер не замикався тільки в цій своїй спеціальності. Між численними проблемами біології він цікавився також біологічним спадкуванням різних ознак організму. Цим питанням, як відомо, займається окрема галузь біології, генетика. З цієї галузі він написав розвідку п.з. “Права Менделя у чоловіка та їх важність для медицини” (“Лікарський Вісник”, 1920 рік). Як педагог навчав на воєнних курсах української гімназії у Відні, а після повороту в українській гімназії, реальній школі, дівочій учительській семінарії СС. Василіянок у Станіславові. У 1940 році покликано його на професора зоології і порівняльної анатомії в університеті імені І. Франка та в Педагогічному Інституті у Львові. У 1942 році був найменований на професора зоології й генетики у Медичному Інституті та директора Зоологічного Інституту у Львові. Як вчитель і професор застосовував лабораторійно-досвідний метод, унаочнення й замилування до природи. Важливими були також праці професора В. Бриґідера з історії природи Станіславова і Станіславівщини, зокрема його розвідка про “Липову алею у Станіславові”. В еміґрації працював у Відні як дослідник в Історично-природничому Музеї, а від 1948 року до смерті в ентомології лабораторії Торонтського Університету. Залишив одинадцять друкованих і дев’ять рукописних праць та численні фахові статті. У 1932 році осягнув почесть дійсного члена Наукового Товариства імені Т. Шевченка і працював у фізіографічній та заповідниковій комісіях, а в КНТШ був заступником голови. Помер у Торонто, Канада, 1952 року.                                                                                            Джерело: “Альманах Станіславівської землі”. – Т. І., Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, вид. ЦКС, 1975. – С. 641-642.

 

ЮЛІЯН КАМЕНЕЦЬКИЙ – ПЕДАГОГ, ПЛАСТУН, МУЗЕЙНИЙ ДІЯЧ

Померлий у Стовтоні в Каліфорнії, США, 8 жовтня 1973 року професор Юліян Каменецький, народився у Маріямполі, коло Станіславова 1892 року. Гімназію відвідував у Станіславові і Коломиї. По закінченні гімназії студіював історію у Львівському університеті, продовжуючи свої студії по закінченні Першої світової війни в Кам’янець-Подільському університеті. Під час Визвольних змагань викладав у Станіславівській гімназії, а опісля вступив до УГА і після відвороту за Збруч викладав в Юнацькій Школі в Кам’янці-Подільському, очолював також місцеву Студентську Громаду при університеті. Поміж роками 1920-1939, після одержання абсолюторії в Празькому університеті, Юліян Каменецький викладав історію і географію в українській гімназії в Яворові, а опісля – в Рогатині. В двадцятих роках під час своєї педагогічної діяльності в Рогатині відновив діяльність протиалкогольного і протинікотинового Товариства “Відродження” і по кількох роках переніс централю цієї організації до Львова, де вона проіснувала до вибуху Другої світової війни. Він теж співредаґував орган Товариства “Відродження”, а також опублікував при кінці тридцятих років книжку: “На роздоріжжі: Пити чи не пити”, видану цим же Товариством. Під час учительської праці в Рогатинській гімназії очолював “Пласт”, зорганізований при цій школі, аж до розв’язання цієї організації польським урядом. За час своєї педагогічної праці в Рогатині очолював тамошню Учительську Громаду і був заанґажований в праці серед української молоді, як наприклад, в організації літніх таборів, осередків “Відродження” та у влаштуванні літніх крайознавчих прогулянок. За совєтської окупації Західної України 1939-1941 рр. професор Ю. Каменецький викладав в середній школі в Рогатині, а в період німецької окупації 1941-1944 рр. викладав у Торговельній Школі та провадив гімназійну бурсу в Станіславові. В еміґрації в Австрії 1945-1949 рр. був учителем в таборовій гімназії в Зальцбургу в Австрії і зорганізував “Пласт”, ставши крайовим командантом в Австрії. По еміґрації до Америки і поселенні в Чікаґо став першим станичним новозорганізованої місцевої пластової організації та одним з засновників Українського Національного Музею в Чікаґо. Включився в працю осередку НТШ в Чікаґо і продовжував працювати в цій організації також після переселення до північної Каліфорнії. З Каліфорнії продовжував також займатися справами пластового Сеньйорату і був кілька років редактором “Дружніх” Листків” Першого Матірного Куреня ім. Тисовського.   Джерело: “Альманах Станіславівської землі”. – Т. І., Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, вид. ЦКС, 1975. – С. 655-656.

 

КОСТЬ КИСІЛЕВСЬКИЙ – ПРОФЕСОР ГІМНАЗІЇ, МОВОЗНАВЕЦЬ І ПЕДАГОГ

Кость Кисілевський народився 22-го лютого 1890 року в Рошневі Товмацького повіту на Галичині в родині священика. Вчився в сільській і міській школі Станіславова, закінчивши її з відзначенням. Потім склав іспити до гімназії, де виявив себе кращим учнем з мовними здібностями, вивчаючи мови: українську, польську, латинську, грецьку, російську, німецьку та англійську. Здавши матуру, Кость Кисілевський в 1908 році вступив на філософський факультет Віденського університету, де вивчав порівняльне індоєвропейське мовознавство, славістику, класичну філологію, історію філософії та інші дисципліни під керівництвом професорів: Вондрака, Решетара, Їречека, Іберсберга, Кречмера, Радермахера, Штера та ін. Один рік пробув в університеті в Лейпціґу, в Німеччині, де вивчав спеціальні науки під керівництвом професорів: Лескіна, Буґмана, Вайнґанца, Сіверса, Вундта та ін. Один рік працював над дослідженням рукописів кирилівського і грецького письма в архіві у Відні. По закінченні університету Кость Кисілевський в 1913 році склав іспити для навчання в середніх школах мов: української, польської і латинської, а в 1914 році склав остаточний іспит вчителя гімназії. Після відбуття дворічної військової служби працював учителем гімназії в Станіславові до 1929 року, а після – вчителем гімназії і семінарії у Львові. З 1938 року був професором у польському педагогічному і в українському педінституті у Львові, згодом був директором учительської семінарії в Рогатині аж до 1944 року, а після того еміґрував до Німеччини, де в Байройті був директором гімназії і надзвичайним професором Українського Вільного Університету. В 1949 році професор К. Кисілевський переїхав до Америки, де відразу включився в педагогічну працю, будучи директором школи і вищих курсів українознавства в Нью-Йорку, а нині в Ньюарку. Одночасно з педагогічною працею професор К. Кисілевський провадить і наукову працю. Він є дійсним членом НТШ з 1932 року, звичайним професором УВУ з 1959 року і професором Українського Технічно-Господарського Інституту з 1958 року. Наукова діяльність професора К. Кисілевського має багатогранний характер. Вона зосереджена головно в галузі українського мовознавства й охоплює всі його ділянки. Перу його належать праці з української літератури, історії мови, лексикології, граматики, правопису, методики мови; йому належать численні огляди, рецензії та редаґування. Вивчення індоєвропейської філології у Віденському і Лейпціґському університетах дало йому достатні знання і ґрунт для дослідів на полі української філології. Але основну увагу професора К. Кисілевського привертає українська діалектологія, галузь найменш опрацьована і найбільш відповідальна й важлива в дослідженні різних проблем української мови та її історії. В цій галузі професор К. Кисілевський виявив себе непересічним діалектологом і знавцем живої мови народу. Він виявив прекрасну орієнтацію в проблемах української діалектології і став одним із творців нової класифікації українських говорів, поклавши в основу генетичний принцип. Крім багатьох десятків наукових праць професора К. Кисілевського з його спеціальностей, він був автором й упорядником ряду шкільних підручників з дидактики і методики навчання української мови та словників, таких, як: “Словничок української мови” (Станіславів, 1927) з прихильною оцінкою А. Кримського в “Україні” (Київ, 1928), “Методика правописних і словесних вправ” (Станіславів, 1929) з оцінкою д-ра І. Велигорського в “Літературно-Науковому Віснику” (1930), “Українсько-польський словник” Т. І і “Польсько-український словник” Т. ІІ (Львів, 1930-1932) з прихильною рецензією М. Рудницького в “Ділі”, “Краса української мови” (Життя і знання, Львів, 1933) з прихильною оцінкою М. Галущинського, “Правописний словник української мови” (Львів, 1934) з високою оцінкою методистів, “Програма навчання української мови в новій гімназії” (Рідна Школа, Львів, 1935), “Це повісті давніх літ” (Рідна Школа, Львів, 1936) з високою оцінкою А. Крушельницького, Я. Рудницького та В. Лева, “Методичні вказівки для навчання граматичних знань у вселюдних школах” (українською і польськими мовами, Львів, 1938) так само з високою оцінкою фахівців, “Правописні правила” (Львів, 1939) з рецензією І. Огієнка, “Правописний словник для школи” (Байройт, 1948), “Українська мова” (Скрипт, УВУ, 1948), “Граматика української мови для школи” (Нью-Йорк, 1955), “Читанка для школи та хрестоматія української літератури” (Нью-Йорк) та ін. Взагалі можна ствердити, що більших серйозних наукових праць налічується до 53, менших наукових розвідок – 25, дидактичних праць для вчителів – 30, рецензій – 20, рукописних праць, що ждуть видання – 10, доповідей, наукових рецензій – 50, видань і редаґувань – 15. Окремі нариси про свої переживання друкував у таких часописах, як “Час”, “Свобода” тощо. Своїми науковими працями в різних ділянках української філології професор К. Кисілевський виявив себе визначним ученим, невтомним дослідником на полі української мовознавчої науки.                                                                                      Джерело: “Альманах Станіславівської землі”. – Т. І., Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, вид. ЦКС, 1975. – С. 658-660.

 

САВА НИКИФОРЯК – ПРОФЕСОР ГІМНАЗІЇ

Померлий 25 лютого 1973 року у США на 88-му році життя професор, д-р Сава Никифоряк був довголітнім – в 1921-1944 рр. – учителем і згодом управителем Української Державної гімназії у Станіславові й активним не тільки культурно-освітнім, але зокрема пластовим діячем протягом свого життя і на рідних землях, і в еміґрації. Був автором низки статей на літературні й виховні теми, в тому числі і друкованої 1930 року в Записках НТШ праці “Рима і ритм у Шевченка”. Вчив також у гімназіях Львова й Чорткова. Наскільки пригадую, д-р Сава Никифоряк не вчив моєї кляси навіть одне ціле півріччя, десь посередині другого півріччя його призначено на вчителя української мови й літератури. Ми “брали” тоді Франкового “Мойсея”. У класі висіла атмосфера гармонії – новий учитель своїм спокійним, тихим грудним голосом, відразу ввів нас у біблійну атмосферу давньо-минулих часів. Коли потім ця аскетично-струнка, майже визволена з тілесного постать нашого нового вчителя наслідувала лагідний голос Єгови, я не дивувався, що – в десятиліття пізніше – учень і карикатурист водночас під портретом д-ра Никифоряка підписав перефразоване з Біблії і добрячости вчителя: “Сава-от”… Таке окреслення, у виключно-додатньому значенні слова, знаходило своє підтвердження в чисто інтелектуальному трактуванні предмета. Важку психологічно, чудову 10-ту пісню поеми “Мойсей” д-р Никифоряк розбив на цілий ряд проблем і опрацював їх, з нами, учнями, як акторами, так досконало, що ми знали цю главу напам’ять. Після другого всесвітнього торнада я зустрівся з д-ром Никифоряком у Зальцбурґу, Австрія. В такому переверненому вверх дном світі обидва ми опинилися в ролях навиворіт: мій колишній учитель сидів із своєю дружиною в шкільній лавці, а я, за кафедрою, вчив їх англійської мови, яка мала допомогти політичним утікачам влаштуватися в Америці. Я і досі гордий, що міг бодай сяк-так за 10-ту пісню “Мойсея” заплатити своєму вчителеві п’яте-через-десяте знанням початків англійської мови. В Америці йому було вже добре понад сімдесятку, як разом зі спортовцем  В. Кобзяком дав початки будові церкви бойківського стилю. А самий, на пам’ятку своєї загороди, “Никифоряківки”, поблизу чоловічої гімназії у Станіславові, з братаничем Никифоряком з Детройту, придбав собі в Лексінґтоні, коло Гантеру, Нью-Йорк, відпочинкову оселю “Никифоряківку”, яка стала культурним літнім осередком околиці (тут, між ін., постійно жили малярі М. Мороз, М. Бутович й ін.). 1961 року на американській “Никифоряківці” зустрілися три товариші-професори зі Станіславова: господареві д-рові Никифорякові було тоді 75 літ, скільки ж (щодо року, місяця й дня!) професору і дир. Осипові Левицькому, а мізинчикові д-рові Костеві Кисілевському 71 рік.             - Панове професори, – сказав тоді я. Ви навчили нас “тройчатської граматки”, навчили мов, літератури, фізики, арифметики. Чому ж не навчили нас ще одної штуки: що робити, щоб жити так довго, як ви? Я, очевидно, лукавив. Бо вистачило було спостерігати цю трійцю в житті, щоб уловити собі цю тайну. Вона – ця рецепта – звучить: думати і розв’язувати проблеми розумом-інтелектом, а не нервами й емоціями. Бути чесним у всіх своїх задумах, словах та починаннях. І в цьому смислі ціле життя працювати для справи. Коли редактор І. Ставничий на початку 60-их років задумував видання “Книги Станіславівщини”, він із своїм задумом звернувся в першу чергу до д-ра Сави Никифоряка. Не зважаючи на свій патріаршо-глибокий вік, д-р Никифоряк ревно трудився для цієї справи, бувши довголітнім головою Окружного Комітету Станіславівщини на метрополітальний Нью-Йорк.                                                                                        Джерело: “Альманах Станіславівської землі”. – Т. І., Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, вид. ЦКС, 1975. – С. 670-672.

 

ГНАТ ПАВЛЮХ – ПРОФЕСОР ГІМНАЗІЇ

10 березня 1972 року в Самборі в Західній Україні на 93-ому році життя помер сеньйор наших педагогів – професор і директор Гнат Павлюх. Народжений 13 серпня 1879 року в Хащові, район Турка, Західна Україна, Гнат, після науки в початковій школі, вписався до самбірської гімназії, але на рік пізніше перейшов до гімназії в Перемишлі, де далі вчився і склав іспит екстерном. Вищі студії відбув на філологічному факультеті Віденського університету, в ділянці ґерманістики. Довга 42-річна педагогічна праця професора Гната Павлюха почалася 1905 року в Академічній гімназії міста Львова. Та, в два роки пізніше приходить переїзд до Станіславова, де цьому ревному педагогові і другові української молоді судилося пропрацювати найдовший, 21-річний етап вчительської кар’єри. Майже цілий цей час (1908-1928 рр.) був головою Кружка “Рідної Школи”, у Станіславові. Місту й довколишньому, та й загально-крайовому українському світові була відома його кипуча діяльність на цьому посту, зате тільки горстці втаємничених була знана та частина його діяльності, яка вимагала відваги і винахідливості: в домі професора знайшла, між іншими, сховок суспільна діячка І.Б., що на її голову польський окупаційний уряд наложив був грошову нагороду. Хто з українців Станіславова не знав професора Г. Павлюха!.. Типове добряче українське обличчя діставало ще додаткової признаки доброти від шевченківських вусів кінцями вниз, але коротка сабатівська борідка була пересторогою для тих учнів, які доброту в професора Павлюха інтерпретували як брак енерґії. Коли до приїзду директора д-ра Миколи Сабата до Станіславова після Першої війни керівником місцевої української чоловічої гімназії обрано професора Г. Павлюха, то справи й люди в даному випадку були на своїх місцях. Але духовна постава й педагогічна тактика професора Павлюха докорінно різнилися від постави й тактики директора Сабата. Коли цей держав гімназійну “державу” (в 1921-1922 рр. близько 800 учнів!..) найстрогішим риґотом дисципліна й авторитет – близький до життя професор Павлюх радо користувався гумором Котляревського й сатирою… 1928-го року доля повертає професора Гната Павлюха на місце старту його гімназійного вчителювання й завершує 40-літній цикл цієї праці у Львові, під час якого він пропустив над своєю головою шість змін випускників – державної ґенерації, а через свої руки перепустив п’ять ґенерацій абсольвентів-випускників. Два роки директорства в школі села Лопушанка на рідній Турчанщині в 1945-1947 рр. прийшли вже тільки як “додаток на розписку…” 1947-го року почалася хвороблива емеритура, під час якої мав нагоду передумати своє довге й багате на події життя. За два роки до своєї смерті, діставши посилку від своїх колишніх учнів і товаришів по праці з-за океану, писав д-ру Саві Никифорякові: “Дорогий професоре Саво! Пише пані П., що Ви вже старі, на пенсії, а я Вас бачу, як тоді, коли ми, вертаючись з гімназії через “Фіґолівку” (обійстя гімназійного катехита, о. д-ра Івана Фіґоля – прим. автора), ставали перед Вашою хатою і не могли наговоритися… та й було про що говорити. Ви “вже старі”, а що ж я маю говорити про себе?!… Півроку тому відсвяткував я свій ювілей 90-ліття. Були в нас деякі мої учні… Ваша посилка прийшла – згідно зі списком речей. Мені лишається Вам, мої Дорогі, і моїм б. учням сердечно подякувати. Наша мама померла ще на Великдень, лишилося нас лише двоє: я і Наталя (дочка професора Павлюха – прим. автора). Прощаємо Вас усіх сердечним поздоровленням. Жийте щасливо! Вам щиро віддані Павлюхи Гнат і Наталя. Новий Рік старого стилю, 14-го січня 1970…” Після такого прощання професора-директора Гната Павлюха зі своїм світом, нам, представникам цього його світу, лишається тільки сказати тепер, коли він відійшов у засвіти: Спи заслуженим блаженним сном, наш Незабутній Учителю! Хай сняться Тобі золоті сни про сповнення мрії, для якої Ти жив і трудився.                                                                                                           Джерело: “Альманах Станіславівської землі”. – Т. І., Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, вид. ЦКС, 1975. – С. 674-675.

 

ІВАН РИБЧИН – ПРОФЕСОР ГІМНАЗІЇ, НАУКВЕЦЬ І ПЕДАГОГ

Відомий станіславівський і згодом австралійсько-український педагог і науковець та громадський діяч професор, д-р Іван Рибчин народився 5 вересня 1892 року у селі Братишеві Товмацького повіту в сім’ї селянина. Вчився у вселюдній школі в рідному селі і містечку Нижневі над Дністром і згодом в 1905-1913 рр. у новозаснованій українській державній гімназії у Станіславові, що в ній директором був д-р Сабат. Вже під час гімназійних студій Іван Рибчин часто виступав із доповідями і в школі і поза школою, м.ін. на академії на пошану М. Лисенка в Нижневі. Склавши в червні 1913 року з відзначенням іспит зрілості у Станіславівській гімназії, університетські студії почав в Чернівецькому університеті, слухаючи викладачів з класичної філології, філософії, психології, педагогіки, логіки, історії, географії та української мови й літератури (останні в професора Степана Смаль-Стоцького). В Чернівцях був членом Відділу студентського Товариства “Січ”. В 1914 році зголосився І. Рибчин як доброволець в ряди УСС і, відбувши вишкіл на Закарпатті, був приділений до сотні Д. Вітовського й опісля до сотні Дудинського. Звільнений через хворобу з військової служби, переїхав до Відня, де продовжував студії у Віденському Університеті, беручи водночас участь в 1915-1917 рр. у громадському житті, як член студентського Товариства “Січ”, в хорі під керівництвом О. Кліща та виступаючи з доповідями для вояків-українців. В березні 1917 року закінчив університетські студії філософсько-педагогічним іспитом й після звільнення Галичини з-під російської окупації одержав з 15 жовтня 1917 року посаду вчителя у Станіславові в тій гімназії, в якій колись учився. В час української державності Іван Рибчин був один із секретарів місцевої Української Національної Ради й редактором щоденника “Нове Життя”. В січні 1919 року став у ряди УГА і в квітні того ж року був приділений в ранзі підхорунжого до закордонної місії під проводом о. Івана Коссака для переговорів у Римі з італійським урядом про репатріацію колишніх австрійських полонених українців. Тому, що італійський уряд обмежив кількість членів місії, І. Рибчин був призначений до місії Червоного Хреста УНР під проводом полк. Окопенка і працював спершу в Лінцу в Австрії і потім в Інсбруку в Тиролі. Знаючи італійську мову, І. Рибчин допомагав багато одягом і харчами поворотцям і колишнім полоненим з Італії і Франції. В Лінцу редаґував видаваний для них інформаційний листок. Закінчивши цю працю, переїхав І. Рибчин до Відня для продовжування студій і писання докторської дисертації “Істота й дія індивідуального і соціального змагання”, на основі якої одержав 9 грудня 1921 року докторат філософії у Віденському Університеті. Рецензентами його дисертації були професор Р. Райнінґер (філософія) та професор В. Єрузалем (психологія). Повернувшись у січні 1922 року до краю, працював спершу в українській державній гімназії у Станіславові і з вересня 1924 року був переведений шкільною кураторією до Другої державної гімназії з польською мовою навчання у Станіславові і працював там до вересня 1929 року. Разом із цим вчив у дівочій гімназії “Рідної Школи” та в дівочій гімназії і в ліцеї СС Василіянок. Працюючи учителем, д-р І. Рибчин брав активну участь в громадському житті як член відділів філії “Просвіти” і “Рідної Школи” та голова філії Учительської Громади у Львові протягом трьох років. За його головування в Учительській Громаді заходами станіславівської її філії побудовано велику вакаційну оселю “Маковиця” в Ямній біля Микуличина. Започаткував цю справу попередній голова філії професор К. Кисілевський і довершили її крім професора І Рибчина ще професори: Микола Лепкий, Сава Никифоряк, Іван Велигорський та Данило Джердж. Матеріально і морально підтримували будову оселі д-р Ярослав Грушкевич з дружиною Меланією. В цьому періоді і – між 1921 і 1939 роками – д-р І. Рибчин виголосив низку популярно-наукових доповідей з історії філософії та по читальнях з української історії і літератури, а також написав ряд статей з цих ділянок, в тому числі про М. Драгоманова як історика й історіософа і про В. Єрузалема як філософа і психолога. Під час першої совєтської окупації д-р І. Рибчин працював якийсь час в інспектораті народної освіти і згодом директором української середньої школи №11 і восени 1940 року завідуючим польської середньої школи №8 у Станіславові. Після відходу совєтських військ місцева Національна Рада покликала д-ра І. Рибчина на становище шкільного інспектора. На цьому пості у важких умовах німецької окупації працював він до липня 1944 року і його товаришами по праці були в тому часі інспектори Іван Пахолків, М. Комановський та Іван Гречаник, і учителі М. Панашій, Якубчук, пані Маланюк та ін. В другій половині липня 1944 року д-р І. Рибчин виїхав з родиною до Австрії і працював у земельному управлінні у Фельдбах і від літа 1945 року при бритійському цензурному відділі в Ґрацу, викладаючи водночас в інституті для перекладачів при Інституті Славістики університету в цьому ж місті й очолюючи керівництво українських гімназійних курсів. Перебуваючи в Ґрацу, здобув на основі опрацьованої і написаної ним габілітаційної праці про “Соціопсихічну динаміку українського козацтва” титул доцента історії і соціології східних слов’ян Ґрацького університету. Але не маючи змоги одержати відповідну для себе посаду в Ґрацу, виїхав в жовтні 1950 року до Австралії й поселився з родиною в Бруквейлі біля Сіднею в домі свого зятя, інженера Б. Дякова. Спочатку працював фізично і з січня 1952 року дістав посаду вчителя в англійській середній школі у Волла в Риверайні, Н.С.В., навчаючи там протягом 5 років німецької, латинської і грецької мов та нової історії і географії і з 1957 року вчив географії у двох сіднейських школах. Під час перебування в Австралії д-р І. Рибчин включився в діяльність Австралійського Наукового Товариства імені Т. Шевченка, став його секретарем і згодом другим заступником голови і з 1962 року, після виїзду з Австралії професора Павла Шулежка, головою цього Товариства. В цьому періоді його діяльності написав низку наукових праць, між ними “Геопсихічні реакції та їх вплив на формування вдачі українця”, що появилася 1966 року у видавництві “Дніпрова Хвиля” у Мюнхені й опрацював українською мовою свою габілітаційну працю, яка появилася під назвою “Динаміка українського козацтва” у виданні УТГІ 1970 року. Крім цього, друкував свої розвідки, статті і рецензії в австралійській і в європейській українській пресі. В останні місяці життя працював над романом “Розпорошені сили”. Помер професор Іван Рибчин на 77-му році життя в Сіднеї 17 січня 1970 року.                                                                                                                                                               Джерело: “Альманах Станіславівської землі”. – Т. І., Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, вид. ЦКС, 1975. – С. 678-680.

 

ОЛЕКСАНДР БОЙЦУН – ПРОФЕСОР ГІМНАЗІЇ

Олександр Бойцун народився 7 вересня 1879 року в Тернополі в родині незаможного міщанина. Середню освіту він здобув, пробиваючись крізь злидні, а потім вищі студії у Львівському університеті і в Празі, куди відбув як голова Академічної Громади голосну в той час сецесію українських студентів із Львівського університету, на знак протесту проти відмови цісарського намісника Бадені в Галичині дати українцям у Львові повний український університет. У 1906 році здобуває звання гімназійного професора української мови й починає працю в Тернополі. Від вересня 1908 року його переводять до польської гімназії в Самборі, де він працює до 1913 року. В тому ж році стає директором приватної української середньої школи в Чорткові, що її утвердила “Рідна Школа” і там його захопила Перша світова війна. По розвалі Австрії О. Бойцун бере участь у праці уряду ЗУНР як представник Самбірщини в Українській Національній Раді, що була парламентом ЗУНР. Після занепаду вільної Української Держави його арештовують поляки й він був ув’язнений у Львові в Бриґідках. За старанням директора Сабата він дістає працю в українській гімназії в Станіславові, виходить на волю і від того часу працює там і в дівочій гімназії, головно як викладач української мови й літератури. Попри свою працю в гімназії бере дуже активну участь у громадському житті української громади Станіславова. Вистачить перечислити товариства “Станіславівський Боян”, “Учительська Громада”, “Рідна Школа”, “Сокіл”, театр ім. Тобілевича, книгарню “Український народний базар”, де він був сталим членом, щоб пізнати його багатогранну працю для громади. В 1939 році мусів еміґрувати на захід до Кракова, щоб ухилитися від переслідувань більшовиків. Під час німецької окупації Станіславова повернувся на 4 роки до своєї гімназії, але вже в 1944 році був вимушений знов податися в еміґрацію, цим разом до Німеччини, до табору біженців у Ганав, де він організовує гімназію і стає її директором. Багато молоді скористало з його навчання за чотири роки, аж прийшла пора виїзду за океан. Вже мав виїздити до Америки, але серце не витримало й він помер 18 березня 1949 року в переселенчому таборі в Буцбаху на північ від Франкфурту. Похоронні відправи сповнили о. декан Остап Весоловський і о. Степан Бачинський з табору в Ашаффенбурзі. Поховано його на цвинтарі в Ганав. Так закінчилося повне праці життя професора й виховника української молоді Олександра Бойцуна – на чужині, далеко від рідної землі.             Джерело: “Альманах Станіславівської землі”. – Т. ІІ., Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, вид. ЦКС, 1985. – С. 425-426.

 

СПОМИН ПРО МОЮ ГІМНАЗІЮ ТА ЇЇ ДИРЕКТОРА ГРИГОРІЯ КИЧУНА

Весною 1928 року відділ “Б” восьмої кляси української державної гімназії в Станіславові зближався до критичного моменту гімназіального навчання, тобто до річної передматуральної класифікації. Перед восьмаками стояло неминуче питання, кого допустять до матури. Серед гімназистів, майбутніх абітурієнтів, були різні позашкільні зацікавлення, між ними окреме місце займали національно-політичні справи, а зокрема справи таємної революційної організації УВО, що її членами були деякі учні. Крім цього, у школі діяв аматорський драматичний гурток під проводом професора, д-ра Костя Кисілевського та п-ні Кичунової, в гостинному домі якої часто сходилася молодь на проби, які звичайно переходили в товариські забави з чаєм і перекускою. Мало це місце у висліді великого розуміння потреб шкільної молоді й справді батьківської опіки з боку бл.п. Антоніни з роду Кречковських та директора Григорія Кичуна. Він був саме в той час директором і навчав у нашому відділі психологію. Подія, яку в цьому спомині описую, мала місце один тиждень перед річною класифікацією восьмих класів, на якій учительський збір мав вирішити, кого допустити до матурального, мабуть, найтяжчого в тих часах для молодих людей іспиту. В суботу, на останній лекції, директор Кичун викликав через терціяна учня “Е” до своєї канцелярії. Тут директор поставив збентеженому такою несподіванкою учневі таке пряме питання: “Відколи учень належить до УВО та займає пост зв’язкового в гімназії?” Здивований учень без вагання й надуми відповів, що до УВО не належить і ніяким зв’язковим ніколи не був і не є. На це директор відповів, що на свій запит має доказову причину та радив учневі признатися, бо цим полекшить школі і собі тяжку відповідальність. На це учень дав ще раз заперечну відповідь. Тоді директор витягнув із шухляди великий пакет, в якому знаходилося близько 50 примірників видання УВО “Сурма”. Пакет був заадресований на ім’я ученика і висланий на адресу гімназії з Ґдині коло Данціґу. Учень був цим заскочений і здивований, бо, хоч особисто мав організаційне відношення до УВО, однак не був зв’язковим і не одержував посилок “Сурми”. Натомість він діставав її для читання по організаційній системі УВО, в якій був зорганізований та заприсяжений, при чому, подібно як усі члени його “п’ятки”, ніколи не був ужитий до революційної дії УВО. Коли ж директор вийняв з пакета “Сурму” і показав її учневі, запитав ще тільки: “А що ж це є, та що воно означає”, учень уже з повним переконанням відповів, що це може бути провокація польської поліції. Після цієї заяви учня, схвильований і засмучений директор відіслав його до класу і заявив, що буде змушений передати справу поліції, бо він, як директор, не може наражати на небезпеку цілу школу. Наступні дні були, однак, доказом того, що провокації не існувало, а тільки, ймовірно, котрийсь безвідповідальний “революціонер”, можливо студент з Данціґу, який знав учня “Е”, послав йому “Сурму” на адресу дирекції школи, що, очевидно, мусіла попасти в руки директору. Тяжка була тоді роль директора української школи під польською окупацією: на випадок дійсної провокації поліція могла легко все викрити та доказати евентуальну конспірацію директора, у висліді чого напевне впали б на нього і на всю школу важкі наслідки. Та директор Кичун не зголосив на поліції тієї посилки: одначе його побоювання про можливість провокації поліції мусіли заатакувати йому нервову систему до того ступеня, що, йдучи в суботу пізнім вечером додому, він раптово згинув у дорозі на удар серця. Тим часом учень “Е” після свого переслухання в суботу, бувши певний, що директор не має вибору й мусить повідомити поліцію, не з’явився на свою станцію у дир. Крохмалюка, але прямо зі школи пішов додому на село, у тій свідомості, що жде його близький арешт і судова розправа, на якій напевно дістане засуд за приналежність до УВО, а це означало роки тюрми, втрата можливості здати матуру та кінець усім мріям і надіям. Тим часом так не сталося. Зближаючись в неділю вранці до гімназійного будинку на екзорту, що відбувалася в гімнастичній залі, вже здалека побачив учень чорний прапор, який звисав з балкону дирекційної канцелярії. Спізнено прибулий вже при дверях почув від свого товариша Р. Чорнобіля прошептану вістку, що директор умер на удар серця… До цього сумного й трагічного спомину слід мені додати ще й таке: тієї неділі пізно після полудня була призначена проба аматорського гуртка, в якій учень “Е” брав участь. Цим разом не було на пробі п-ні директорової. Незабаром його викликав до вестибюля сторож “Сокола”. Там чекала на нього п-ні Кичунова, яка в найтяжчій хвилині свого життя знайшла час та спеціально прийшла сказати загроженому учневі, щоб він був спокійний і не турбувався, бо вона все, що було в кишенях директора і стосувалося особи учня, спалила. Коли проаналізувати наведені дії, описані щиро і мов на сповіді правдиво, не можна не бути зворушеним поставою українського вчителя-директора і його дружини перед лицем небезпеки, яка загрожувала звичайному, пересічному учневі. Таж, без сумніву, напружена ситуація та далекойдуче нервове збудження були причиною передчасної смерті цього справжнього опікуна молоді, який, бажаючи охоронити віддану йому в опіку рідну молодь, віддав для неї своє життя. Хай цей спомин залишиться в пам’яті всіх як вислів нашої вдячності дорогим і незабутнім учителям-виховникам, що нам лише добра бажали, без огляду на власну небезпеку.                                                                                                                                                                                                                                                                                                              Джерело: “Альманах Станіславівської землі”. – Т. ІІ., Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, вид. ЦКС, 1985. – С. 435-437.

 

ДМИТРО ЛІСЬКЕВИЧ – ПРОФЕСОР ГІМНАЗІЇ

Автор цих рядків знав професора Д. Ліськевича добрих два з половиною десятки літ. Знав не по-недільному чи святковому, коли людина вважає на кожний свій рух і кожне слово, контролюючи їх безупину. Ми зналися з “горнила життя” – з усіх тих положень життя, “де дрова рубають і тріски летять”… Я знав цю людину як гімназійного професора (1923-1940 рр.), як управителя “Селянської бурси” для гімназійних учнів Станіславова (кінець 20-их і перша половина 30-их років), постійного бувальця українських спортивних змагань, як батька родини й суспільного робітника. Вже сам цей, далеко не повний перелік зацікавлень і занять професора вистачав би, щоб десь, колись, у згущенні обов’язків, чи внаслідок перевтоми, в нього заговорили нерви. Проте такого випадку ніхто ніколи не занотував. Завжди біблійно-спокійний, врівноважений, з добрим словом до ближнього і про ближнього, всякі незгоди і удари долі – особистої чи всенародної – сприймав цей істинно-християнський змагун життя, як завдання до виконання чи перешкоду до поборення. Ніжна вдача і вразливість на красу та все рідне зовсім не йшла врозріз ґранітної твердості духу фронтієрсмена – жителя окраїнної української землі. Коротко: людина на кожний сезон і на всяку погоду; людина, яка вкладається водночас у рамки образу праведного Йова, Св. Миколая і борця-воїна. Народжений 1 жовтня 1883 року в Ярославі, Західна Україна, Дмитро Ліськевич там же поладнав справу своєї початкової і середньої освіти матурою в 1902-му році. А п’ять літ пізніше, у Львові, покінчив філософічні студії славістики і класичних мов дипломовим екзаменом – і 1908 року почав свою вчительську працю в Яворові, в гімназії і вчительській семінарії СС Василіянок. Водночас працював суспільно, зокрема, в місцевій “Просвіті”. Другий етап життя кидає його – молодого педагога – на Сибір: у час Першої світової війни московська окупаційна влада арештовує Д. Ліськевича й засилає в околиці Єнісейська. Після упадку царату засланець пробирається в Полтаву, де в 1917-1918 роках викладає в промисловій школі. Коли годинник історії вибиває 1 листопада 1918 року, Дмитро Ліськевич, очевидно, вже є в Яворові, в самозрозумілій ролі військового коменданта міста. А потім перехід з УГАрмією за Збруч, трагедія “Чотирикутника смерті”, тиф (який щасливо перебув) – і цикл замкнувся знову вчительською посадою в гімназії “Рідної Школи” в Яворові. 1923 року професор Д. Ліськевич зв’язує свою і своєї родини долю з містом Станіславів, де отримує працю професора української державної чоловічої гімназії, веде згадану “Селянську бурсу” і працює суспільно в місцевих українських організаціях. Життєву наснагу черпає на щонедільних змаганнях футболістів клубу “Пролом”, якому дав назву, а згодом теж і клубів Українського Спортивного Союзу, співтворцем якого був його молодший син Тарас. Катаклізм Другої світової війни приносить “тріски” і в житті професора. Назначений спочатку інвазійною більшовицькою владою на завідуючого навчальною частиною (переробленої на “десятирічку”) гімназії – мусить 22 травня 1941 року із дружиною, невісткою та внуком поневільно вибиратися в другий маршрут на Сибір. Щойно 1949 року вертається до Львова, де як старший науковий співробітник працює на кафедрі української літератури в університеті імені Івана Франка. 1958 року переходить на емеритуру. Цей довгий свій вечір життя проводить у Станіславові. Досвідчення праведного Йова судились професору Д. Ліськевичеві на другу частину його життя: на початку першої більшовицької інвазії тратить сина Богдана (письменника і журналіста), якого вивезли і зліквідували східні “визвольники”. Року 1952 в Чікаґо вмирає старша дочка – Ірина, заміжня Снігурович, а за кілька літ пізніше молодша дочка – Соня, заміжня Наконечна. Врешті 1967 року відійшла у вічність вірна товаришка життя і хресної дороги професора Д. Ліськевича, дружина Іванна (була сестрою Соломії Крушельницької). Але було б несправедливо супроти цього небіжчика та його життєвої постави закінчити згадку про нього пасивним образом страдника. З добродушного святмиколаївського обличчя професора Дмитра Ліськевича – крізь призму десятиріч і їхніх катаклізмів – мажорними нотами промовляє до нас християнський, а водночас і старогрецький девіз: Rebus in arduis aequam servare mentem!.. В українському віріанті: Ти на ніч не дивись: Яка б ніч взагалі Не була на землі – Прийде ранок колись!..                                                                                                                                                             Джерело: “Альманах Станіславівської землі”. – Т. ІІ., Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, вид. ЦКС, 1985. – С. 442-443.

 

ПЕТРО МОРОЗ – ПРОФЕСОР ГІМНАЗІЇ

Народився 4 лютого 1876 року в селі Токах Збаразького повіту. До гімназії ходив у Тернополі. Записався в університет у Львові, студіював спочатку право. Під час боротьби за український університет у Львові був учасником сецесії украї                                 нських студентів. Пізніше перейшов на філософський факультет і був у Львові слухачем професора Михайла Грушевського і професора Євгеніюша Ротера. Закінчив філософію дипломом гімназійного вчителя історії та географії. Навчав у 1905-1908 роках у державній гімназії в Тернополі, а далі вже на рідно-шкільній ниві: у приватних українських гімназіях у Городенці, Рогатині, Збаражі, Тернополі, Яворові і Станіславові, разом 35 літ учительської праці як гімназійного професора. Під час визвольних змагань служив в Українській Галицькій Армії чотарем при Державному Секретаріаті Військових справ, пізніше перебув еміґрацію на Україні, а під натиском більшовиків у 1920 році повернувся до Галичини і був учителем. Помер у Станіславові 18 грудня 1942 року.                 Джерело: “Альманах Станіславівської землі”. – Т. ІІ., Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, вид. ЦКС, 1985. – С. 444.