Учительський збір в шк. році 1922/23. Сидять (зліва): Л. Гаванський, Д. Джердж, д-р І. Фіґоль, дир. Н. Сабат, Гр. Кичун, Н. Даниш, Гн. Павлюх. Стоять (у першому ряді): д-р Т. Срібний, П. Ростинський, д-р А. Копистянський, І. Смолинський, Ол. Бойцун, Ю. Чайківський, Л. Рудницький. У другому ряді: Новосельський, Д. Ліськевич, О. Целевич, М. Мацьків, О. Левицький, В. Костецький, д-р К. Кисілевський. У третьому ряді: А. Маркович, О. Заславський, Ст. Малецький, С. Клапоущак, І. Ґолембйовський

кількох днів «революційним шля­хом», а офіційно затвердив їх повітовий комісар у Станіславові. Ці зміни прийняли українці з ентузіазмом, жиди із задоволенням, а поляки холодно­кровно.

Ще того самого тижня замість до Львова переїхав я до Станіславова. Там вступив я до канцелярії української державної гімназії, де мав зна­йомих товаришів. Побачив мене директор д-р М. Сабат і в розмові зо мною запропонував мені посаду вчителя історії, тому що проф. Целевич перевантажений лекціями. Я погодився і так став учителем гімна­зії. Станіславів був мені добре знайомий з моїх гімназійних часів. Тут вчився я в 1-ій державній польській гімназії, бо української ще тоді не було. Мешкав я в бурсі на вул. Галицькій, в домі проф. д-ра Романа Заклинського. У старших  класах належав до таємного студентського гуртка. Тут ми читали реферати з історії і літератури України, чого ми не мали змоги довідатися на лекціях в гімназії — позичали книжки з конспіративної біб­ліотеки, організували аматорські гуртки та давали вистави, щоб зібрати фонди на потреби нашого гуртка. У гімназії  ми вели «війну» з москво­філами. Вони мешкали в москвофільській бурсі, яка була під патронатом о. М. Семенова, катехита гімназії. Там вони вчили російську мову і  виховувалися в москвофільському дусі. У гімназії українці, або «мазепинці», як вони нас називали, не мали з ними товариських зв’язків; в класі від­окремлювалися, на годинах релігії, української мови  сиділи  праворуч, а українці  ліворуч. У 1906/07 році вигнано українців з бурси. Звичайно, після закінчення гімназії деякі бурсаки ставали україн­цями, тільки одиниці залишалися надалі в москвофільському таборі.

На нас, учнів польської гімназії, вплив мав З’їзд Січей в 1909 р. та атентат М. Січинського на гр. Потоцького. З’їзд Січовиків, їхні марші вули­цями міста з піснею на устах, масові вправи на Діброві нас полонили. Через кілька тижнів ми, учні, не тільки українці, але й жиди співали в школі на перервах січові пісні. М. Січинського, після того як смертну кару замінили на засудження на 20 років ув’язнення, перевезено в 1911 р. до тюрми в Станіславові. В парку напроти тюрми ми, старші учні, співали револю­ційні пісні, як-от : «Ми гайдамаки», «Не пора» - та вигукували оклики на честь Січинського, аж з’явилася поліція і провела арешти. Кількох учнів усунено з гімназії. Тоді чимало учнів перейшли до різних українських гімназій в краю: я теж пере­йшов тоді до української державної гімназії в Коломиї. Тут я належав до таємного гуртка: ми сходилися в жидівському, соціалістичному клубі, користали з його бібліотеки про соціалізм, давали реферати на соціа­лістичні та вільнодумні теми. Цікаво те, що українська молодь в поль­ських гімназіях виховувалася швидше в національному дусі, тоді як в українських гімназіях переймалася більше соціалістичним рухом, хоч і була дуже свідома національно. Із польських гімназій у Станіславові ви­йшов цілий ряд визначних пізніше українських громадян, згадати б тут тільки кількох, як-от: Вітовський Дмитро, ідеолог УСС і перший Секретар військових справ ЗУНР, д-р Іван Німчук, довголітній редактор «Діла» і в’язень Москви за большовицької окупації, Т. Мойсейович, світливець [фотограф] УСС,   о.В.Галібей, проф. теології в Дух. семінарії в Станіславові, брати Воло­димир й Омелян Рев’юки, відомі громадські діячі, брати Ростислав і Корнило Заклинські, відомі кооператори брати Шепаровичі, науковці, проф. д-р О. Кульчицький, професор Вільного Українського Університету, проф. д-р К. Кисілевський, Микола Федюшка-Євшан — літератор та багато ін­ших.

Українська державна гімназія в Станіславові заснована в 1905 р. Її ди­ректором від самого початку був д-р Микола Сабат. Він сам, класичний філолог, ставив латину й грецьку мову на перше місце в навчанні. Директор і вчителі вимагали від учнів солідної науки в школі і зразкової поведінки поза нею. Дисципліна була сувора, немов військова: не диво, що школа здобула собі славу найгострішої в цілій Галичині. Нам, учням польської гімназії, імпонували тоді і похід на військовий лад вулицями міста щонеділі до церкви, і відзнака «Ґ» на шапках, і щорічні зразкові академії, присвячені пам’яті Т. Шевченка, і численні концерти та прилюдні виступи, а вже найбільше - учнівські екскурсії під керівництвом директора до Греції та Італії.

Гімназія розташовувалась на вул. Липовій, в гарному триповерховому будинку недалеко міського парку. Ще ближче до парку була «Селянська бурса». На цій самій вулиці, в напрямі осередку міста, були ще Духовна семінарія і палата єпископа Григорія Хомишина.

         Признаюся, що я зі страхом прийняв обов’язки вчителя. Але вже скоро    переконався, що  це не так страшно, як здавалося. Мені подобався цей   ритор [строгість] і дисципліна та великі вимоги директора до вчителів і учнів.   Учнів впускали до будинку школи точно в 7.45, а тоді вже по всіх коридорах   були чергові вчителі, які стежили за порядком. В 7.55 був дзвінок, тоді   кожний вчитель мав бути перед класом, в якому мав свою лекцію [урок]. Після   третього дзвінка учителі входили до класу і молитвою починали навчання.   Учні, які спізни­лися, не мали права ввійти до класу. Вони зби­ралися в окремій   кімнаті, куди приходив дирек­тор і записував їх до своєї «чорної книги».   Батько чи опікун учня, який спізнився, мав з’явитися     наступного дня в   канцелярію директора. Це була велика кара для учнів, тому спізнення   належали до рідких випадків.

  Гімназія мала велику українську, польську та німецьку бібліотеку, кабінети   фізики, природи, хімії, історії й географії. Руханкова зала була в окремому   будинку на подвір’ї.

  Про те, що це була класична гімназія, свід­чили картини на коридорах, у   шкільних залах та латинські і грецькі афоризми, розміщені на сті­нах. Були   там репродукції мистецьких картин архітектури Греції й Риму, зразки   старовинної різьби і малярства. Вони викликали в учнів бажання вивчати   класичну культуру, яку вони мали засвоїти протягом довгого восьмирічного   нав­чання. Але на молодь, як і на всіх нас, переможний вплив мали історичні   події 1918/1919 років, які ми глибоко переживали, створення Української   Держави, осередків Українського Уряду і Сейму в Станіславові, проголошення   злуки із Соборною Україною, формація УГА, бої на фронті під Львовом.   Молодші вчителі та учні старших класів самі зголошувалися до української   армії, а вчителі додатково працювали у зв’язку з відсутністю учителів у інших   середніх школах та численних культурно-освітніх організаціях.

З початком 1919 р. покликано дир. Сабата до Секретаріату Освіти ЗОУНР, де він став референтом [консультантом] середнього шкільництва. Керівником гім­назії став тоді проф. Гнат Павлюх. Він керував школою за старими, звичними правилами аж до закінчення навчання в травні 1919 р., коли  Станіславів зай­няли польські війська. Після матури [екзаменів] багато молоді старших класів зголоси­лися до УГА. На подвір’ї школи їх нашвидкуруч навчали вій­ськовому ділу, і вони з армією і групою вчителів відступали опісля на Велику Україну, щоб продовжувати там боротьбу за волю України.

За української державності в 1918/19 р. склад учителів гімназії був такий: директор д-р М. Сабат, учителі: Ол. Бойцун, д-р Вол. Бриґідер, Лев Гаванський, Данило Джердж, Юл. Каменецький, д-р К. Кисілевський, Григорій Кичун, Степан Мак, Мих. Мацьків, д-р Ів. Рибчин, Мих. Росткович, Петро Ростинський, Іван Смолинський, Юліян Чайківський, Іван Чепига, о. д-р Іван Фіґоль — катехит, Олег Целевич, Лев Щирба.

На терені Станіславова на той час були такі школи: Друга гімназія біля гр.-кат. катедри в давнім поєзуїтськім монастирі; реальна середня школа на Сапіжинській вулиці; державна чоловіча учительська семінарія; жі­ноча учительська семінарія сестер Василіянок; німецька середня школа, семикласна школа та кілька народних шкіл.

Варто ще згадати тут про культурно-освітні організації, в яких учителі української гімназії брали активну участь та ними керували. Це були «Учительська громада» і «Молода громада».

«Учительську громаду» очолював проф. д-р К. Кисілевський, а «Молоду громаду» проф. Ю. Каменецький. «Учительська громада» з уваги на те, що Українська Національна Рада мала окремим законом унормувати шкіль­ні й учительські справи, скликала в березні 1919 р. крайовий з’їзд до Станіславова. Відбувся він в будинку гімназії на вул. Липовій. Був дуже численний, бо, крім учителів Галичини, було багато учителів з Великої України.  З’їздом керував проф. Леонтій Кузьма з Коломиї, а програмовий реферат виголосив д-р Вол. Бриґідер, висунувши в ньому ряд актуальних справ і завдань. Між іншими були такі: зміна класичних гімназій на гуманістичні з вивченням світових мов: англійської, французької, німецької; створення більше природничо-математичних се­редніх шкіл та реальних математично-фізичних. У кожному селі органі­зувати 4-класні школи замість дотеперішніх одно- чи 2-класних. Для здібної селянської молоді давати стипендії. Збільшити оплату вчителям. На зразок Америки, Франції в Україні відділити церкву від школи. Ця остання пропозиція, хоч за нею була переважна більшість, викликала найбільше суперечок і дискусій: зокрема реагували поважними аргумен­тами присутні на з’їзді катехити, між ними о. д-р Фіґоль: з перспективи 50 років уважаю висунення цієї останньої пропозиції на з’їзді передчасним і шкідливим. Невже ж мало воно усунути зі школи релігійне виховання, яке формує світогляд молоді і дає їй тверді морально-етичні основи на ціле її життя?

«Молода громада» виникла в листопаді 1918 р. Її завданням було: в бурх­ливі часи будувати нове життя та класти тверді основи під молоду україн­ську державу. Членами її були вчителі, студенти, молоді професіоналісти різних фахів, УСС-и, старшини УГА і Дієвої Армії,  інтелігенція з Великої України й Буковини.

«Молода громада» мала своє приміщення в Народному домі на вул. Б. Хмельницького, де займала цілий другий поверх. За короткий час своєї діяльності вона стала популярною. Вона мала велику українську бібліотеку, яку уклали в її приміщенні УСС-и; мала відкриту читаль­ню з численною українською та іншомовною пресою та ілюстрованими жур­налами; скликала велике віче за участю послів Національної Ради щодо злуки з Великою Україною в одну Соборну Державу. Віче відбулося 3 січня напе­редодні ухвали Національної Ради про злуку при великому ентузіазмі й одноголосному рішенні; в суботу кожного тижня представляла наукові доповіді на актуальні теми, які були обговорювані в Національній  Раді. Такими актуаль­ними темами були земельні, шкільні справи, державний устрій різних народів, Гетьманат і Директоріат тощо. Доповідачами були  мін. Ми­кола Ковалевський, Микита Шаповал, Степан Сірополко, Микола Євшан, проф. В. Пачовський, д-р Вол. Бриґідер, д-р К. Кисілевський і Ю. Каменецький. На доповіді про шкільництво д-ра Бриґідера був присутній проф. Михайло Грушевський. Такі доповіді були на високому рівні і із загальним обговоренням, тому притягували велику кількість громади, якій інколи навіть не вистачало місця в залі.

У вільні від рефератів суботи організовано концерти та розважальні ве­чори з танцями. Пам’ятним  був концерт бандуриста Василя Ємця. У залі «Молодої громади» відбувалися також виступи славного хору композитора і диригента О. Кошиця. Треба ще згадати, що заходами «Молодої громади» відбувся в Станіславові З’їзд де­легатів Карпатської України, який організував д-р К. Кисілевський. Де­легацію Карпатської України очолювали Іван Бращайко, С. Клочурак та ін. Завданням делегації було об’єднати Карпатську Україну із ЗУНР та разом  із нею увійти до складу Соборної України.

Учительський збір 1933/34 рр. Сидять (зліва): д-р С. Никифоряк, П. Ростинський, В. Коновалець, Ол. Бойцун (заст. управителя проф. О. Левицького, який у той час перебував на курсах у Варшаві), І. Смолинський, М. Плячек, Ґолембйовський, Й. Дрозд, І. Новосельський, Д. Ліськевич, А. Маркович, д-р М. Фольґер, Ю. Чайківський. Стоять: М. Ґавдяк, Ст. Кальфасівна, М. Остап’як, терціян Павло Нехцай

«Молоду громаду» очолювали Ю. Каменецький (голова) та члени - д-р Вол. Бриґідер, д-р К. Кисілевський, проф. Дмитро Козій, проф. Іван Чепига, ред. Іван Ставничий, Степанія Федів та Курилович.

У гімназії існував науковий  гурток під опікою проф. Ю. Чайківського. Кожної неділі після Богослужень в церкві відбувалися в найбільшій залі школи виступи учнів, наради щодо Шевченкового концерту і  вистави Софоклової «Антігони», яку учні в перекладі демонстрували.

У 1922 р. проф. К. Кисілевський організував драматичну секцію наукового гуртка, в якій був «демократичний» устрій: члени старших класів вибирали собі виставу, артистів та декламаторів. Секція мала також свою музику і хор. Кожного тижня відбувались лекції естетики слова, спроби  читанні та декламації. Найкращими декламаторами були уч. Чесниківна, Яросевич, Миндюківна, Левицька, Козакевич, Бачинський та інші; члени секції представляли різні святкові вечори пам’яті Кобилянської, Франка, Коцю­бинського, Лесі Українки, Шевченка, О. Олеся й ін. Відбувались ці вечори в руханковій залі, де секція за допомогою майстрів збудувала сцену на під­порах, що кожного разу розбирались після вечора. Давали також такі вечори в будинку єпископії («Одеса», потім «Варшава»).

Згодом учні ставили драми Тобілевича «Мартин Боруля», «Суєта», «Ха­зяїн», Людмили Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко» і інші.

Особливо запам’ яталися Олена Носковська, Ґерусівна, Марія Левицька, Тарас Чужак, Петро Ісаїв, Ґ. Геналь, Шепарович «Мікрус», Остап’як й інші. Вистави по­вторювали кілька разів.

Члени секції задумали влаштувати ярмарок в будинку «Рідної школи» і придбали кількасот злотих на користь «Вакаційної оселі», а потім і проводили вакації [канікули]  в тій оселі в Ямній в Карпатах, при чому найбільше працювали учні мого класу (найменшого в гімназії), що мав 19 учнів.

 

Осип Левицький

1920—1939

Насамперед хочемо з’ясувати, чому ми постійно називаємо станіславівську українську гімназію нашою школою. Ми ж з’єднані з нею не тільки топо­графічно чи споминами наших спільних у ній переживань, але в першу чергу її духом, тим українським складом домашніх і шкільних виховників і молоді, які в одному тісному гурті без упину прямували до високої, нашої народної мети. Панував у ній, незважаючи на всі зміни ворожих займанщин, дух праці й свідомої відповідальності перед самим собою, Богом і Батьківщиною, якої одинокою надією є молодь опромінена національною гордістю і твердою волею посвяти для неї.

Не применшуючи успіхів праці управ, учителів, батьків та молоді інших українських, державних і приватних шкіл, яким доводилося працювати в найтяжчих умовах з повною посвятою з метою придбати нашому народові повновартісних, активних громадян, заявляємо, що головною нашою метою для збереження пам’яті про  гімназію є дати  найбільш наближений до дійсності образ її діяльності.  Треба ж взяти до уваги й те, що кожна українська школа, якою і де б вона не була, мала, звичайно, свої специфічні умови праці й різний склад батьків, учителів-виховників і молоді, яких немає змоги поставити під один стан­дарт, беручи до уваги їхній характер, родинні та гро­мадські обов’язки. Де є світло, там є й тіні. А  у комплексі навчально-виховної роботи нашого учительства перемогло світло, проганяючи пітьму збайдужіння і зневіри, — і воно передало народові тисячі загартованого, активного й щиро відданого народній справі молодого покоління.

А нас, станіславівців, не віддалили від нашої школи ні час, ні простір, ні окупанти, бо ми за глибоко вросли в неї духом . .. Вона наша!

*

Коли  після шестирічної перерви ( у зв’язку з моєю участю в Першій світовій і нашій визвольній війнах) повернувся на початку шк. року 1920/21 знову до праці в нашій гімназії, застав я її управителем [директором] проф. Гната Павлюха через відсутність директора М. Сабата, який у той час був в еміграції, а персонал учит. колективу з деякими змінами майже той самий, який за­лишив у червні 1914 р. Склад його показаний на фото Учительського збору [колективу] з     1923/24 шкільного року.

Застав я несподівано деякі зміни в самому типі школи. Починаючи з вересня 1914 р., стала наша школа коедукаційною [спільне навчання хлопців та дівчат]. Коедукація зазнавала чимало перерв: у першій своїй стадії тривала до грудня 1914 р., опісля від весни 1915 р. до літа 1916, від вересня 1917 аж до весни 1919 р., а потім, вже за польської адміністрації, тривала до останнього випуску абсольвенток [випускниць] у травні 1926 р. Таку зміну школи в коедукаційну уважав я особисто за бажану й корисну: бажану тому, що вона давала нашим талановитим і обов’язковим дівчатам нагоду вчитися у своїй  школі, корисну через підсилення амбіцій товаришів одної лавки та через культурне, товариське співжиття обох статей у змаганні до тієї самої мети.

Використовуючи мемуарні дані, які передали мені колишні абсольвенти на­шої школи, маю змогу подати бодай декілька імен, а саме:

в шк. р. 1921/22 здали іспит зрілості: Ірина Іваницька, Стаха Карпінець, Оля Островська, Степанія Пиндус;

1922/23: Марія Ґерус, Ольга Девосир, Марія Лисиївна, Ольга Рудакевич, Наталія Твердохліб, Леоніда Хромовська, Тетяна Яросевич;

1923/24: Марія Ганкевич, Марія Левицька, Наталя Павлюх;

1924/25: Ірина Вебер, Марта Кордовська, Володимира Лисиївна, Стефанія Медвідська, Марія Николин, Галя Носковська, Марія Поворозник, Степанія Туркалевич, Марія Ясеницька;

1925/26: Оксана Барановська, Ірина Бойцун, Тетяна Лепківна, Ірина Ліськевич, Галя Миндюк, Соня Онуферко, Оксана Чесник.

Застав я теж у школі чимало учнів жидівської національності, дітей симпатиків нашого визвольного руху, які залишилися і надалі з нами,  як вояки УГА брали активну участь у наших визвольних змаганнях. Учні-жиди відзначилися своєю обов’язко­вістю і добре володіли української мовою. Учні-українці ставилися до них по-товариськи,тому не було ніколи ніяких усклад­нень. Коли внаслідок рішення Ради Амбасадорів з 1923 р. змінено долю нашої країни, як на наших землях закріплювалася польська адміністрація, учні-жиди почали виходити з нашої школи і пере­ходити або до державних польських гімназій, або до приватної євангелицької гімназії пастора Цеклера, директором якої був проф. Шмаленберг.

А вже ж справжньою несподіванкою було для мене, коли навчав грецької мови у найстарших класах, побачити в лавках декількох моїх молодших товаришів зброї у понищеному військовому однострої. Впертою працею вдома відкопували вони собі ту греку, яку загубили в стрілецьких ровах. Для них мусіли учителі знайти окрему мірку, бо ж ці юнаки здали вже «іспит зрілості» у всіх перипетіях боротьби за волю свого народу.

Тоді то й постала можливість продовжувати розпочату в 1913 р. проф. Грицем Кичуном працю в «Пласті», звільненому вже з-під зверхності управи школи та підпорядкованому  безпосередньо Верх. Пластовій Раді у Львові. Зорганізовано тоді в школі хлоп’ячий і дівочий пластові полки (пізніші «курені»), які попри фізичний вишкіл підготовляли молодь само­виховним методом до обов’язковості під час зустрічі з різно­манітними завданнями,  пізніше в національно-громадському житті. Орга­нізаторами й опікунами хлоп’ячого  куреня ім. гетьм. Івана Мазепи були проф. О. Левицький і д-р Сава Никифоряк, дівочого ім. княг. Романової  п. Надія Левицька. Праця в Пласті, який мав за головну мету виховати май­бутніх відповідальних провідників нашого національно-суспільного життя, була настільки многогранна, що  з’ясування  її особливостей вимагає окремого обговорення.

Коли в грудні 1921 р. управу школи перейняв знову дир. Сабат, життя школи рушило знову вперед тим живим темпом, яке визначало всю його дотеперішню, 16-річну працю директора школи. Своїм поглядом у хід навчання та його наслідки, своїми методичними інструкціями, які бо­дай на десять років випереджували пізніші, загальноприйняті дидактичні норми, товариським підходом до товаришів-учителів та особливою опікою над біднішою, переважно сільською молоддю, яка щоденно доходила чи доїздила до школи з недалеких сіл та містечок, твердою вимогою точності й обов’язковості однаково від учнів, як і від учителів, виніс він школу власними, а не сторонніми заходами чи впливами на передове місце поміж, можна сказати, усіма тодішніми середніми школами в краю. Звичайно, набула вона слави дуже суворої школи, та все ж таки, як це змогло виявитися пізніше, видала вона протягом років свого існування цілий легіон насправді освічених, внутрішньо здисциплінованих і для нації, й суспільства цінних громадян. Який був посів,  таке й було жниво ...

Восени 1927 р. перейшов д-р Сабат на посаду директора україн­ської академічної гімназії у Львові; управителем школи став проф. Гриць Кичун, та літом 1928 р. він помер перед­часно через хворобу серця в Станіславові, а директором школи призначено проф. Данила Джерджа.

Навесні 1928 р. прийшлося мені на довший час розпрощатися з тією школою, яка стала для мене другою родиною.

Вже здавна пластова організація була сіллю в очах поліції й польської адміністрації (польові денні й нічні збори переважно в  «Чорному Лісі» біля Загвіздя, славному з пізніших акцій УПА, марші в одностроях через місто, українські відзнаки й пісні),  треба було їм знайти якийсь аргумент для зменшення пластових «вольностей». Він знайшовся під час «параду» 11 листопада 1927 р., коли багато учнів не віддало при­писаного «салюту» воєводі, генералам та іншим достойникам на трибуні перед пам’ятником «незнаного жовніра». На скору руку сфабриковано оскарження про протидержавні настрої молоді нашої школи, джерелом якої є Пласт, який виховує молодь в «комуністичному дусі». Це означало, що мене, як відповідального в той час керівника Пласту, перевести без проведення будь-якого слідства «для добра служби» до польської держав­ної гімназії в Торунщину. Що я вже наприкінці шкільного року вернувся до Станіславова, завдячую св. пам. єпископові-мученикові Кир Григорієві

П’ятий клас з господарем класу проф. Чайківським і з проф. Фольґером (2 лютого 1934 р.)

Хомишину, який зумів доказати тодішньому воєводі Яґодзінському увесь абсурд такого обвинувачення. Я вернувся  до Станіславова на шк. рік 1928/29, та вже не до моєї школи, а до польських Першої (дир. Юн) та Другої гімназії (дир. Уманський). У тих гімназіях працював я учителем до шк. р. 1932/33. Коли ж в листопаді 1932 р. директор Джердж перейшов на емеритуру [пенсію], тимчасовим управителем школи став проф. Олександр Бойцун. У  лютому 1933 р. перевела мене Кураторія знову до нашої гімназії на посаду управителя; директором став 1 червня 1934 р.

Можна уявити собі, перед якими проблемами став я на самому порозі мого урядування. 47-літній учитель, і тільки учитель без жодного досвіду в адміністративно-організаційних справах, повинен я і в навчальній, а  найваж­ливіше, у виховній ділянці втримати усі дотеперішні досягнення школи і за всяку ціну зберегти її, безсумнівно, добре ім’я. Хоч учительський колектив складався переважно зі старших і більш досвідчених за мене учителів, яких я знав з попередньої моєї роботи у нашій школі, і я міг розраховувати на їхню товариську лояльність та допомогу в керівництві, однак я повинен був пам’ятати про те, що Кураторія насадила у школу своїх «амбасадорів»,  завданням яких було стежити за настроями учнів та учителів. Головним їх представником у нашій школі був учитель польської мови,  проф. Маріян Плячек. Виникали часто конфлікти та суперечки  на нарадах класних конферен­цій, коли йшла мова про річну класифікацію або іспити зрілості учнів. Суттєвий конфлікт із ним виник після місяця мого керівництва, коли він на річних зборах «Звйонзку научицєлі шкул сьредніх» у Львові у присутності всієї шк. верхівки закинув нашій школі брак «паньствової», виховної атмосфери і між ряд­ками назвав школу як розсадник бунтівничого руху. Головним аргументом його оскарження було те, що у класах і в коридорах роз­вішені тільки біблійні образи, репродукції мистецьких творів античної доби, українські і класичні сентенції (були вони там ще з 1908 р.!), у класах тільки хрести, а нічого такого, що свідчило б про характер школи як державної польської навчально-виховної інституції. У моїй відповіді вда­лося мені обернути його закид проти нього самого, оскаржуючи його в не­дбальстві, оскільки він за стільки років праці в школі не схотів звернути на це увагу директора та учит. колективу, а тепер раптом виносить таку дрібницю внутрішнього побуту школи на прилюдне обговорення. На щастя, уся верхівка Кураторії складалася з «ендеків», і начальник середньошкільного відділу Юс визнав мою правоту. Я згадав цей епізод тільки для того, щоб з’ясувати, що з подібною, хоч може й не такою агресивною роллю своїх «амбасадорів», учителів-поляків польської мови й історії, повинні були зустрічатися теж директори інших наших україн­ських шкіл.

Інші члени-«амбасадори» учителі Юзеф Дрозд (польська мова) і Ста­ніслав Копита (історія) були тільки тінню проф. Плячка. Натомість учи­тель історії проф. д-р Юзеф Зєлінський, хоч сам чільний «ендек», був справжнім приятелем нашої молоді і завсіди ставав на її захист.

На той час припала також реформа польського шкільництва (11 березня 1932). Полягала вона в тому, що навчання в народній школі тривало шість років (від 6 до 12 р.) і відповідала програмово чотирьом рокам попе­редньої початкової школи і двом рокам попередньої гімназії. Після вступ­ного іспиту переходили учні до чотирирічної гімназії (попереднього 3-ого до 6-ого гімн. класу), яка закінчувалася т. зв. малою матурою. Наступним етапом навчання були дворічні ліцеї, в яких на вибір учнів були три типи: гуманістичний, математично-природничий і класичний.

Побудовані на окремих програмах,мали вони за завдання підготовити молодь до вищих, універсальних студій відповідних факультетів. Завер­шувалися ліцеї кінцевим іспитом зрілості, так що при нормальних успіхах юнак закінчував ліцей у 18-ому віці. Кількарічний досвід переконав мене, що ота реформа була більш доцільна і практична, ніж структура попереднього шк. навчання, бо давала учневі можливість піти ра­ніше за своїм власним зацікавленням чи замилуванням та глибші знання для спеціальних, вищих студій.

Та треба й тут бути справедливим. Класична гімназія з навчанням латин­ської й грецької мов та давньої культури мала безперечно свої переваги. На зразках античної культури, філософії та літератури розви­вала вона особливо інтелект молоді. Змагання до «кальокаґатії» [ідеал вихованої людини] було для неї справжнім дороговказом для оцінки власної вартості і цим для влас­ного ушляхетнення. Вона розвивала юнака духовно і вчила шукати і знайти себе в самому собі та вміти поставити себе у всестороннє життя спільноти. Та іноді перенасичення навчання класичними предметами відсувало на другий план такі життєво практичні  предмети як: математика, фізика, хімія й природничі науки, тому, як це виявили життєві потреби, навчання ставало одностороннім та замало прак­тичним. Так, наприклад, для класів II-VІІ (в 1932/33 р.) на навчання латинської й грецької мов було приз­начено тижнево 51 лекцію, живих мов 73 лекції, натомість на математику, фізику й природу всього 35 лекцій. Можна це оправдати класичним ти­пом школи.

   Ще перед впровадженням шк. ре­форми введено до держ. гімназій кандидатів учительського стану для відбуття безплатної передіспитової практики, т. зв. практикантів (-ток). Практиканти відбували під на­глядом і за вказівками визначених Кураторією учителів дворічне само­стійне, але безплатне навчання у визначених їм класах та набували, згідно з вимогами практичної методики, досвіду для виконування пізнішої самостійної учительської праці. Та в дійсності мало хто з них міг мати надію на роботу в держ. школі, — у нас хіба тільки Остап Хичій за польських часів та Галя Морозівна за німецьких. І було так, що українці, канди­дати учит. стану, навіть після складання останнього учительського іспиту, не маючи змоги отримати посаду в державній школі, працювали в наших приватних школах або йшли на роботу до наших фінансових інституцій, кооперативів тощо.

Практикантами (-тками) у нашій школі були: Фалина Любинецька (польська мова у проф. Плячка в рр. 1932/33 — 1933/34); Остап Хичій (про­довження практ. матем. у проф. Н. Даниша 1932/33); Ґричук Юліян (закінч. практики в навчанні історії у проф. д-ра Зєлінського в 1932 р.); Ярослава Винярчук (українська мова у проф. Ю. Чайківського); Станислава Мажевська (історія у проф. Копити); Стефанія Кальфасівна (історія у проф. д-ра Зєлінського в р. 1932/33); Микола Остап’як (природа у проф. П. Ростинського); Ґ. Ґольдблятівна (німецька мова у проф. д-ра Фольґера); Моро­зівна Галина (польська мова у проф. Плячка); Морозівна Ольга (україн­ська мова у проф. Чайківського, 1935/36 — 1936/37).

Шкільний однострій після польської реформи в 1930-их роках. Барва щитика і всіх випусків: для гімназії — синя, для ліцею — червона

Одночасно з реформою шкільництва введено в школах обов’язково носити шк. однострій. Під час війни і після неї аж до реформи не були  обов’язковими жодні уніформи. У 1928-29 увійшли  в ужиток за дозволом дир. Джерджа «мазепинки», та вже після різдвяних ферій Кураторія заборонила їх носити. Після шк. реформи учнівський однострій скла­дався з ґранатової [темно-синьої] з двома рядами опуклих, металевих ґудзиків блюзки [піджака], на якій спереду і на манжетах були вузькі випуски — синього кольору для учнів гімназії і червоного для ліцеїстів. Ковнір блюзки був викладений — не стоячий. На лівому рукаві блюзки вгорі був нашитий щитик, обрамо­ваний срібною або золотою тасьмою. На щитику нашите число школи «597» (І.—III. гімназії мали числа 594—596). На ґранатових штанах синій або червоний вузький випуск. Починаючи з 1935/36 учні повинні були носити ґранатові плащі-дворядові з випусками на манжетах рукавів. При­писаною шапкою була «мацєювка» з твердим дашком і ремінним паском, а спереду посередині її обводу була прикріплена обов’язкова для серед­ніх шкіл емблема — «каганець освіти».

Сл. п. Ярослав Карпинець у шкільній лабораторії (23 липня 1929)

Гімназія разом із ліцеєм могла нараховувати десять відділів не більше 35 учнів.

Українських державних гімназій було на той часі сім: у Львові І. і II. (т. зв. філія), в Перемишлі, Стрию, Станіславові, Коломиї та Тернополі (цю останню закрито під час пацифікації 1930 р.), тому легко порахувати, яке непропорційне було відношення між кількамільйонним україн­ським населенням Зах. України і кількістю учнів, які могли вчитися в державних українських школах. До деякої міри вирівнювали цю диспропорцію українські приватні хлоп’ячі та дівочі гімназії, учит. семінарії й фахові школи, що їх утримували згадане Т-во УПТ «Рідна Школа», Сестри Василіянки та громадянство. А скільки ж то зусиль та матеріальних жертв на­шого суспільства треба було на те, щоб відбивати ворожий, денаціоналізуючий наступ! Та всі ці приватні школи були всеціло залежні від перевірки візитаторів Кураторії для того, щоб  одержати  право прилюдності, яке давало можливість абсольвентам наших шкіл для продовження навчання у крайових поль­ських університетах. Поважним порятунком у цій дискримінації україн­ського студентства, яка була типовою у польському державному плануванні - не допустити до збільшення української інтелігентської верстви, був Український Вільний Університет, заснований у Відні восени 1920 р., перенесено його опісля до Праги, де в той час наша еміграція була найчисленніша, а врешті до Мюнхену, де він діє досі. У Львові, де був викладачем теж д-р Сабат, користали зі студій в Українському «тайно­му», та проте вільному університеті сотні наших студентів: їхні дипломи визнавали на позакрайових вищих школах. Серед них було чимало аб­сольвентів нашої школи.

У повоєнні роки внутрішнє життя нашої школи пливло далі тим руслом, в яке спрямували його її піонери. Довга війна виснажила  наш народ фізично, а невдача визвольних змагань 1918— 1920 ро­ків підкопала його віру у скоре визволення Батьківщини власними силами, та на молодь воно не мало зневіруючого впливу. Навпаки, під впливом цих подій вона подорослішала, бо зрозуміла, що тепер саме їй потрібно працювати над собою і в тісному гурті для того, щоб у слушний час стати на барикадах оборони придушених насиллям прав до волі.

Праця школи йшла надалі під знаком трьох головних вимог: поглиб­лення віри в Бога, пам’яті та пошані до свого прадідівського обряду, до розбудови й закріплення національної свідомості для майбутнього вкла­ду всіх сил доросту у службу народові та, в зв’язку з цим, дбайливе збіль­шення теоретичного знання, а врешті -окремої уваги на самодіяльність молоді, яка б підготовляла її до само­стійного, критичного сприймання що­денних проблем та до самостійного їх вирішення поки що в рамках шкіль­ного життя.

Щодо першої вимоги, то релігійно-моральне життя молоді розвивалося й міцніло зав­дяки душпастирській праці оо. катехитів, визначних проповідників і розумних приятелів молоді - о. д-р Івана Фіґоля або о. Атанасія Тимківа, а також о. Володи­мира Коновальця та о. Володимира Микитюка. Долучалися до пробу­дження релігійного духу серед молоді й щонедільні й святочні Богослужби й екзорти, під час яких хор учнів спі­вав церковні пісні, та  перед- великодні реколекційні науки, які проводили  отці Чину Редемптористів (оо. Ван де Мале, ігумен обителі Редемпористів на вул. Ґолуховського, Корба, Нестор Величковський). Шкільне рел. товариство «Марійська дружина», що його заснував  під початковою назвою «Ліга української молоді» о. д-р Фіґоль в 1921/22 р., впливало також корисно на поглиб­лення релігійних почувань молоді. У 1924—25 роках головою став Вол. Остапович, виділовими Атанас Фіґоль, Степан Лукань, Сергій Костецький. У цьому році поділено т-во на дві групи (середні  кл. IV і V і старші VI—VIII кл.). На зібраннях IV-V класів прочитано доповіді на різні релігійні теми; метою старшого було поглиблювати релігійність та висвітлювати різні релігійні питання. 21 вересня 1924 р. влаштувала «Марійська дружина» прилюдний концерт на честь Священномученика Йосафата. У 1925/26 головою т-ва був Іван Петраш, у виголошуванні рефератів брали живу участь учні VII класу: Мир. Лушпинський, Ст. Воляник, Мир. Стрийський, Ст. Лукань, Вол. Остапович. Органами т-ва були «Наш приятель» (175 передплат) і «Поступ» (65 передплат); з польських видавництв передплачувано по одному при­мірнику «Содаліс Маріянус», «Рицерж Марії» і «Ґлоси Католіцке».

Опікуном «Марійської дружини» був головний катехит (о. д-р Іван Фіґоль, після його відходу до Львова з 1929/30 р. о. Володимир Коновалець).

Керівництво школи й учителі звертали увагу на національно-суспільне виховання молоді, свідченням чого були численні академії, концерти й дра­матичні вистави не тільки у виконанні загалу учнів, але й поодиноких класів. Культ наших поетів і визначних діячів піднесено цим до справжньої висоти. Тому що ініціатива, підготовка й виконання усіх цих імпрез під керівництвом і оцінкою учителів була  в руках учнівських організацій.

До поширення й поглиблення інтелектуального розвитку молоді при­чинилися у зв’язку з теоретичною шкільною наукою добре забезпечені потрібним приладдям шкільні лабораторії (кабінети), зокрема біологічна під керівництвом проф. Петра Ростинського та фізико-хімічна під опікою проф. Гамерського й Даниша.

У першій з них проводили за допомогою мікроскопів програмові вправи та до­сліджували життя мікросвіту; вирощували прядку-шовковицю, яку годували листям морвових дерев, які росли на подвір’ї школи.

У другій проводили учні під керівництвом учителя фізики та хімії експе­рименти з галузі цих предметів.

Коли йдеться про стан бібліотек, які були доступні всім учням, то попри шк. учительську бібліотеку, яка в шк. р. 1933/34 нараховувала 1 658 творів в 4 170 томах, і учнівську (з українським, німецьким і польськими відділами), існувала ще власна бібліотека «Наукового гуртка» з 966 творами наукового і белетристичного змісту. Матеріалу для науки і студій було доволі, користав з цього дуже загал учнів для підготовки шкільних завдань, рефератів та прилюдних виступів. Наведені тут числа відносяться до одного року: докладний опис майна школи з р. 1939 поданий в оригі­нальному акті його передачі радянському міському відділові народної освіти з  15 грудня 1939.

Найбільше уваги присвячував Учительський збір розбудові самодіяльності молоді однаково в навчальній, як і виховній сфері. Молодь охоче сприймала це, адже бажала бути собою й вирішувати на­прям свого діяння. Учительський збір сприяв  розвиткові її крил для майбутнього, самостійного лету й перейшов  до ролі стороннього обсерватора, а на випадок потреби - дорадника у справах, які вима­гали зрівноваження і зрілого досвіду. Завдяки такій гармонійній співдії виховників з молоддю змогли учнівські організації виявити небуденні успіхи.

У науковій галузі  на першому місці був «Науковий гурток»зі своїми секціями. Завданням його було не тільки поглиблювати в координації з програмовою, шкільною наукою знання учнів, але через зіткнення з проб­лемами оточення поширювати свій світогляд. Він вводив молодь одно­часно і в громадське життя шляхом прилюдних виступів з доповідями, промовами, декламаціями, театральними виставами. За участю муз.-вокального ансамблю «Наукового гуртка» прив. дів. гімназії УПТ «Рідна школа» влашто­вував наш гурток прилюдні шевченківські свята, концерти й академії в пошану наших визначних поетів і письменників - І. Франка, Б.Лепкого, М. Черемшини, В. Самійленка та ін.

На початку 30-тих років працювали в «Науковому гуртку» такі секції:

1)              українознавча під опікою учителів-україністів. Мета: українознавство в історичній, культурологічній, літературній сферах;

2)              драматична під опікою проф. д-ра К. Кисілевського, пізніше проф.Дм. Ліськевича. Цю секцію зорганізу­вав ще в 1921/22 р. д-р Кисілевський з метою плекати драматичне мистец­тво та вишколювати у молоді декламаторський хист та правильну дикцію.

У 1922 р. заходами секції зіграно тричі комедію І.Тобілевича «Мартин Боруля» та п’єсу Л.Черняхівської-Старицької «Гетьман Дорошенко», а 19 грудня 1922 влаштувала секція в кім­натах «Української бесіди» заходом проф. Кисілевського та під його й проф. О. Заславського опікою «Миколаївське свято» з товариською забавою, за численної участі молоді українських шкіл та громадян. У 1923 р. представлено комедію І.Тобілевича «Суєта». Режисерами вистав були звичайно знаний режисер-актор з Наддніпрянщини Григорій Мінченко-Сіятовський («папаша») та пані Антоніна, дружина проф. Гр. Кичуна.

3)    філологічна під опікою проф. І. Ґолембйовського. Її завданням було поглиблювати знання учнів з античної культури. З цією метою відбували учні майже кожної суботи увечері свої сходини, на яких представляли доповіді з , грець­кої й римської архітектури, міфології, різьбярства й письменства. Діяльність секції була дуже жива, а доповіді згромаджували значну кількість членів і слухачів.

4)    географічна: відбувала свої сходини під проводом  учи­телів географії (проф. Л. Рудницького, М. Ґавдяка): переводжено картогра­фічні вправи, орієнтацію в незнаному терені, оцінку віддалі, шкіцовано мапи тощо, влаштовувано доповіді.

5)    природнича, під опікою проф. Ростинського, відбувала топографічні екскурсії до сусідніх сіл (Вовчинця, Угорник, Креховець та ін.) для пізнання геологічної структури Прикарпаття, його флори та фауни, для викори­стання своїх спостережень у шкільній науці.

6)    математично-фізична відбувала сходини з учнями VІІІ-ого класу. На них проаналізовано завдання, що  давали не іспитах зрілості у Парижі, Лондоні, Діжон та в італійських гімназіях. Виголошувано допо­віді про визначних фізиків - Ньютон, Фарадей, Едісон, Марконі, Складовська, Пулюй. Керували секцією проф. І. Смолинський, О. Гамерський, Н. Даниш.

7)    філософічна: її керівником був учитель пропедевтики філософії (в VІІІ кл.): д-р Сабат, д-р Фіґоль, Гр. Кичун, д-р Сава Никифоряк. Були представлені на ній доповіді й розмови на різні філософські теми.

Місячний членський внесок до «Наукового гуртка» був 10 “грошів”, при чому окремі секції були вже звільнені від нього.

Одночасно з діяльністю самовиховної пластової організації, діяльність якої  базувалася на окремих програмах, зазначених в пластових підручниках д-ра О. Тисовського «Пласт» (вид. в 1913 р.) і «Життя в Пласті» (з 1921 р.), існувала у школі й розвивала дуже активну діяльність самовиховна «Самоуправна шкільна громада», яка охоплювала  учнів згідно з їхніми можливостями й зацікавленнями. У «Начальній старшині» зосереджувалося все шкільне життя молоді. Від неї виходила ініціатива у влаштовуванні усіх шкільних імпрез і прилюдних виступів, забав, збірних прогулянок тощо, тобто увесь напрям самодіяльності молоді. Її сугестії та ухвали брали дирекція й Учительський збір на розгляд, сприяли бажанням молоді без будь-якого натиску.

Кожного року вибирали на загальних учнівських зборах відділ (На­чальну старшину) СШкГр-ди. У склад цього відділу входили голови Наукового гуртка, усіх класних громад і секцій СШкГР., а саме: кооператив «Єдність», читальні, хору 16-ки, протиалкогольного й протинікотинового гуртка «Відродження», Шкільного му­зею й архіву, спортивної секції «Дніпро», редакції стінного спортивного часопису «На старт» (від лютого 1936), гуртка ЛОПП (від 1932 р.).

Обсяг діяльності названих тут секцій визначає вже сама їх назва. Було б зайвим описувати детально їхню визначену програмами щоденну «працю»; треба однак спинитися бодай на кількох з них, при чому більше слід звер­нути уваги на ті з них, які виходили вже зі шкільних рамок і увійшли в сферу позашкільного, громадського життя. Маю тут на думці секції «Шкільний музей і архів», спортивну секцію «Дніпро», кооператив »Єд­ність» та учнівський хор 16-тки. Праця першої з них (з  фольклору й народного мистецтва) проходила під керівництвом Романа Смика.

Гімназійна геогрфічна екскурсія на Вовчинець

Попри програмові лекції руханки (дві-три години на  тиждень) сприя­ла розвитку молоді спортивна дружина «Дніпро». Свою фізичну справ­ність виявляла молодь у місцевих та міжгімназійних змаганнях (напр., в Коломиї в 1933 р.), здобуваючи усюди перемоги. Дружина мала секції футболу, відбиванки [волейболу],  пінґ-понґу, легкої атлетики й шахів. “Приладів” для легкої атлетики в нас не було, бо спольщений учитель руханки, який прекрасно говорив українською («Сину, мій тато був вашим дяком…»), не подбав про  руханкове приладдя. Вину його й керівництва школи  зменшує те, що руханку вправляли учні в залі, в якій відбувалися теж Богослужби, вистави, академії, забави, сходини бать­ків і учнів, тому не було там  місця для розміщення руханкового приладдя. Зрештою, з легкоатлетичного приладдя кори- стала дружина в руханковій залі Т-ва «Сокіл». Щоб обладнати руханкову залу, допомагали дружині дирекція школи й Батьківський гурток. Керівником дружини був спершу довголітній учитель руханки, проф. Осип Заславський, який, крім роботи в школі, організував спортивні гуртки в при­міських селах, після нього учитель Антін Маркович.

Футбол: кожний клас мав свою команду і змагався з іншими класами. Старші класи, звичайно, переважали, бо були фізично сильніші. Часом десь над річкою грали учні проти польських гімназій, очевидно неофіційно, бо офіційно учні нашої гімназії з поляками жодного зв’язку не мали, хіба що під час шкільних спортивних свят. Та ,звичайно, футбол не входив у програму таких свят, там «царю­вала» відбиванка, гра «в два вогні» та ще якісь інші вправи. Ча­сом відбувалися там і легкоатлетичні змагання. Хоч учням було заборонено належати до позашкільних спортивних клубів, але старші  під криптонімами змагалися в «Проломі», УСС-у, УСК, «Соколі»,

«Вихрі» — Ямниця і т. п. Учитель української мови проф. Дм. Ліськевич ходив постійно на всі такі зма­гання, проте між учасниками змагань учнів на­шої гімназії «ніколи не бачив» ... У 1933—37рр. помагали дружинам УСС у футболі Роман Богдан і Ро­ман, Орест Припхани, Остап Олесницький, Володимир Камінський, Богдан Каратницький, Всеволод Лемеха, В. Андрухович.

Відбиванка[Волейбол]:У 1934—37рр. відби­ванка була в нашій школі на висо­кому рівні. У неї грали майже завжди на уроках руханки, а за гарної погоди цілими годинами «товкли» її зразу на площі Чорногора, а деколи на площі українського «Сокола» на вул. 3-го травня. Кожний клас мав свою відбиванкову команду. Клас, який здавав матуру 1937 р., мав одну з найсильніших команд, перемагаючи  у чемпіонаті за  три останні роки. До складу команди входили: Роман Богдан і Ро­ман та Орест Припхани, Євген Радивил (тепер СТ «Леви» в Сіднею, Австра­лія), В. Лемеха, В. Камінський, В. Малицький, Ст. Перейма, а з молодших А. Скоробогатий, Є. Ґіль, В. Гук, Т. Яськів. Найсильнішими відбиванкарями міста вважалися тоді німці з колонії Майзлі. Коли наші відбиванкарі зіграли з ними і перемогли, ніхто не хотів у це повірити.  Відтоді відбиванкарі з «Дніпра» були першими у відбиванці в Станиславові.

Пінґ-понґ[настільний теніс] — одна з найсильніших ділянок спорту в нашій гімназії.  Крім  міжкласових змагань були ще загальні тур­ніри за індивідуальний чемпіонат. До кращих слід зачислити В. Соколовського (тепер у Чикаго), Романа Андруховича (псевдо «Мурин» — тепер у Польщі), О. Олесницького, Богдана Пастівнича (помер в Америці), Є. Радивила, Б. Каратницького, М. Биха (те­пер лікаря в Нью-Йорку), Юрка Олесницького, Маріяна Мартинця, В. Камінського і обох Припханів. Деякі з названих грали в «Проломі», більшість в УСК-у.

Гімназійний чоловічий хор «16-ка» під керівництвом проф. Ярослава Барнича (23 квітня 1936)

Відділ Батьківського гуртка, який вибирали щорічно на загальних зборах батьків, складався з восьми членів-батьків та представника управи школи, яким був звичайно катехит. Учні, які бажали користати зі шк. допомоги, одержували під час головної перерви за дрібного оплатою (7 грошів) чверть літра гарячого молока (бідніші безкоштовно), а доїжджаючі  перед початком лекцій по чверть літра кави і по булці. Крім цього, одержували каву й булку всі учні, які цього бажали. Роздача відбувалася в просторому кафетерії в підвалі гол. будинку. Цим процесом керував довгий час проф. Іван Новосельський.

Біднішим учням надавав Батьківський гурток  допомогу для шк. оплати. Потрібні фонди брав Батьківський гурток із членських внесків, добровільних внесків бать­ків і громадян та субвенцій.

Дбав також гурток і про розвагу молоді, організовуючи кожного року курси народних та інших тогочасних танців, які закінчувалися  забавою за участю учениць дівочої гімназії і семінарії СС Василіянок.

Учні школи селилися здебільшого (звичайно 50—60%) у батьків та родичів. Коли мешкали в навколишніх селах, то доходили до школи, коли в дальших селах або містечках повіту, доїздили залізницею за мі­сячними, учнівськими квитками. Поза цим частина молоді жила на приватних квартирах, частина в бурсах. Після війни існували дальше дві  бурси, а саме: «Селянська бурса» і бурса (інститут) св. О. Николая. «Селянська бурса», яка до 1922 р. була під управою проф. Малецького, а після нього проф. Ростинського, була перенесена з приміщення на вул. Кази- мирівській до одноповерхового будинку на вул. Липовій, 80 (де на першому поверсі була приватна гімназія УПТ), її керівником був проф. Дм. Ліськевич, а від 1933 до 1939 р. проф. Іван Ґолембйовський. У 1936 р. перенесено бурсу до будинку на вул. Ґолуховського, 54. Бурсу утримувала увесь час станіславівська філія Т-ва «Просвіта». Число студентів - 40 - 60 учнів. Місячна оплата становила 45 зол., при чому біднішим учням надавалися знижки.

Бурса св. О. Николая, яку утримувало «Товариство свяще­ників», містилася спершу в дух. семінарії на вул. Липовій під керівництвом катехита школи, о. Вол. Коновальця, згодом перенеслася на  два роки до однієї з вілл на вул. Липовій, біля парку Ромашкова, а її управителем після смерті  о. Коновальця став о. В. Микитюк. Основна оплата - 60 зл., та, відповідно до матеріальної спромоги батьків, зменшували її навіть до 10 зл., при чому були й безплатні місця. Біль­шість учнів в обох бурсах була селянського роду.

Лікарська опіка була постійно в руках контрактових шк. лікарів, які проводили індивідуальну перевірку здоров’я усіх учнів, а якщо виявляли хворобия, повідомляли батьків-опікунів та управу школи. Читали вони лекції на теми загальної гігієни, про туберкульоз, отруйні гази тощо. Загальний стан здоров’я учнів був все - таки задовільний.

Звичайно,  наша школа повинна була разом з усіма державними і приватними українськими школами брати участь у різних державних святкуваннях, та настрої молоді йшли в протилежному напрямку, про що достатньо свідчать численні протипольські виступи в листопаді 1927 р., про які я згадав попередньо.

Учительський колектив знав добре про існування в школі таємних учнів­ських організацій та вважав їх за оправданий, створений ситуацією, сти­хійний спротив патріотичної, темпераментної молоді різним формам гніту зі сторони окупанта, тому не застосовував жодних заходів щодо контролю або припи­нення їх активності. Успіх навчально-виховної праці кожної школи  за­лежить від взаємовідносин і співпраці обох головних виховних чинників: батьків і школи. Де цього немає, там школа, як цілість, втрачає своє обличчя, там наростають часті конфлікти, які підкопують у молоді повагу до бать­ків та вчителів, а школу зводять до ролі боротьби з вітряками. Наша школа була щасливою тим, що з часу самого її заснування зібрала в собі гурт добірних та відданих народній справі учителів, які знайшли гідний відпо­відник у відданих своєму доростові й народній справі батьках. Свідчить про це розвиток шкільних організацій у всіх ділянках, які склалися в одну, свідому своїх завдань цілість, передаючи цим народові легіон борців за кращу долю Батьківщини.

Закінчився 1939 навчальний рік «малою матурою» в гімназії й іспитом зрілості в обох типах ліцею, жила надія продов­жувати після вакаційного перепочинку нашу зорганізовану вже як слід працю.

Та не так сталося .. .

Осип М. Левицький

1939—1941

У цей час назрівав уже виразно міжнародний конфлікт, який спаралі­зував  протягом двох років існування школи в попередній її формі. На підставі злопам’ятного акту Рібентропа-Молотова зайняли більшовики західноукраїнську область до Сяну та почали притаманними їм методами створювати видимість добровільної злуки нашої країни з СССР. Цьому сприяли і сфабриковані «добровільно»-примусові вибори «автохтонів» на депутатів до установчих народних зборів у Львові та нама­гання включити нашу гр.-кат. Церкву під юрисдикцію московського право­славного патріархату.

Коли йдеться про шкільництво, то найперше зліквідовано усі польські середні школи, а учителів-поляків розміщено по народних, купецьких та ремісничих школах, в яких поки що зберігалася польська мова.

Нашу школу перейменовано на десятирічку  зі зміненими програмами навчання. Усунено з навчання релігію, латинську й польську мови та всесвітню 

Класова громада УІІ класу у квітні 1936 року

 й українську історії, а впроваджено російську мову, історії СССР та ВКПб. Вживані до цього часу шк. підручники замінено майже в цілості вживаними в УССР, зокрема для математики, фізики та природи. Треба зауважити, що вони були з науково-методичного погляду подекуди кращі, як ті, що використовувалися в нас попередньо.

Самоврядна шкільна громада 1937 року

Коли директором школи назначено вже передше присланого з УССР М. Приходька, проф. О. Левицький передав йому 15 грудня 1939 р. відносним актом усе майно школи та виїхав зі Станіславова.

 

О. Л.

1941-1944

У червні 1941 р. скінчилася “совєтсько-німецька” ідилія . . .

Не місце описувати тут похід німецьких полчищ по згарищах квітучих колись українських сіл, зрошених кров’ю гекатомб невинних жертв. Впала на Україну нова «руїна», яка позначилася новим поневоленням нашого краю.

І знову настала поважна зміна в організації нашого шкільництва. Тепер перейняв керівництво над ним головний Відділ науки й навчання в Управлінні Генерал-Губернаторства в Кракові. Йому підлягали дистриктові відділи, які мали референтів для українських шкіл, а на округах українських інспекторів для народних шкіл. Начальником львівського дистриктового відділу був д-р Ґасселіх, референтом для українських шкіл німець — проф. Мак, а інспектором українець — дир. Михайло Білик. Відділ шкільних справ при Українському центральному комітеті в Кракові передав німецькій владі побажання українців в шкільних справах, проекти потрібних шкіл, курсів для некваліфікованих учи­телів і підготовлював їхню організацію.

Німецька влада хотіла передусім мати добрих хліборобів, ремісників та робітників для воєнних потреб своєї держави, тому розбудовувала професійні школи, а як підбудову для них народні школи. Однак із політичних мотивів як «поступку для українців» давала доволі щедро теж дозвіл на відкриття гімназій.

Завдяки заходам УЦДК відкрито в 1940—1941 рр. гімназії в Ярославі й Холмі. У 1941/42 навчальному році було 11 українських гімназій, а саме: в Бережанах, Коломиї, Львові (2), Сокалі, Станіславові, Стрию, Тернополі й Чорткові. У 1942/43 влада зліквідувала паралельні класи та зменшила відсоток учениць до 20%, а в травні 1944 р. відкрила ще гімназійні курси в Криниці для евакуйованих учнів з цілої Галичини. Для повноти образу треба додати, що середньошкільні учи­тельські семінарії відкрито в 1940 р. і 1941 р. в Криниці, Яворові, Рогатині

Учасники вистави «Маруся Богуславка», поставленої учнями Дівочої гімназії УПТ й Української державної гімназії 12 березня 1938 року під проводом проф. Ярослава Барнича і пані Ярослави Барнич

 і Самборі, в 1942/43 р. у Львові, Бучачі й Грубешові, а в 1943/44 р. в Золочеві й Перемишлі.

Як бачимо, німецькій владі йшлося про прак­тичну ціль підготовки учителів для народних шкіл, але, напевно, й про те, щоб скупчити в гімназіях та фахових школах якнайбільшу кількість молоді для легшого контролю, зайняти її шкільними обов’язками та цим зменшити увагу на події, які могли штовхнути її у якусь акцію чи рух спротиву.

У листопаді 1941 р. доручив мені Гол. відділ науки в Кракові переїхати негайно до Станіславова і зорганізувати там україн­ську гімназію, добираючи потрібних учителів для продовжування навчання на визначених тоді для українських гімназій програмах.

Гімназія мала бути коедукаційна, класичного типу з латиною з 3 класу і грецькою мовою з 5. В коедукації мали учні постійну перевагу над ученицями, незважаючи на те, що до 1942/43 року не було  жодних обмежень щодо прийому до школи дівчат. Учнів приймали  на підставі свідоцтва про успішне закінчення попереднього класу, але також й на підставі вступного іспиту. Оплата за навчання в школі була від 6 до 48 зол. в місяць і встановлювали  її за погодженням  із Батьківським   комітетом.

Загальне кількість учнів за увесь час існування школи під німецькою оку­пацією була 350 - 450.

Учителями гімназії в 1941/42 — 1943/44 були з релігії: оо. Володимир Микитюк і Степан Тарнавецький;

 української мови: С. Никифоряк, Галина Морозівна, Ольга Морозівна;

 латинської мови: О. Бойцун, Ю. Чайківський, С. Никифоряк, Мир. Завицький;

грецької мови: Антін Ульванський, Мир. Завицький;

німецької мови: Орест Драґан, Наталія Каменецька, С. Никифоряк, М. Приходько;

історії: Юл. Каменецький, Мирослав Завицький; географії: Маріян Ґавдяк; природи: Петро Ростинський;

математики, фізики, хімії: Остап Гамерський, Остап Хичій;

руханки: Орест Лисинецький;

рисунків: Володимир Лукавецький;

співу: Володимир Головінський.

Секретарем була Дарія Щуровська.

Школа розміщувалася спершу в обширному двоповерховому будинку. За будинком була площа, на якій відпочивали учні під час перерв. У партері містилася велика зала, в якій відбувалися Богослужіння, академії, збори батьків та учнів, а  далі канцелярія директора, конференційна зала Учительського збору та помешкання сторожа школи. Були там теж кабінети - природничий, під керівництвом проф. Ростинського, який продовжував плекати у ньому шовковиці, яких годували листям морв, що росли на подвір’ї будинку; географічний, під керівництвом проф.

Ґавдяка, і  фізико-хімічна лабораторія, у якій знаходилося потрібне приладдя з мікроскопами й газовими запальниками для хім. експериментів. Опікуном кабінету був проф. Остап Гамерський. Кінцевим приміщенням школи (з початком 1944 р.) був будинок кол. дівочої гімназії РІП на вул. Липовій, коли школу на вул. Сапіжинській зайняло військо під шпиталь.

У гімназії переважали знову діти селян, які з околиць до­ходили до школи, а з дальших доїздили залізницею. У місті розташовувалися учні у батьків, на приватних станціях або в бурсах. Діяли тоді три бурси: селянська на вул. Липовій, де управителем був проф. Тарас Франко; інтернат Торг. школи, де управителем був спершу проф. Іван Смолинський, а з 1942/43 р. призначений Окружним допомоговим комі­тетом проф. Юліян Каменецький. Восени 1943 р. будинок інтернату зайняло військо, а інтернат злучено зі селянською бурсою. Цю злучену бурсу пе­ренесено наприкінці 1943 р. до іншого приміщення, а в її будинку розміщено на короткий час нашу гімназію. Третьою з найкращим примі­щенням була бурса-інтернат св. Йосафата на вул. Собіського, 44. Будинок цієї бурси стояв у розлогому гарному місці здаля від вулиці. Управителем інтернату був о. Вол. Микитюк. У приміщенні бурси була каплиця, в якій щодня відправляли Службу Божу. Була площа для ігор і великий город. Господарською працею й кухнею зай­малися сестри-служебниці. Вихованців бурси було майже 40.

З початком 1944 р. німецькі війська почали загальний відступ з укра­їнських земель і до міста почали напливати їхні ранені та хворі вояки: будинок школи (на Сапіжинській) зайнято під шпиталь, гімназія вернулася на короткий час до давнього приміщення на вул. Липовій, а звідси до будинку Рідної школи теж на Липовій. Усі ці зміни відбувалися  несподівано і скоро.

Перша матура відбувалася в гімназії в 1941/42, остання - в лютому 1944 р.

Спочатку усе заповідалося надійно: добрий Учительський збір, ви­гідне, добре  приміщення. Та, на жаль, зовнішні обставини ніяк не спри­яли тому, щоб школа розвинула вповні свою заплановану працю. Незапе­речною умовою навчально-виховних успіхів кожної школи, так само як і родини, є  спокійна й зрівноваже­на атмосфера праці однаково, коли йдеться про її планування, як і реалі­зацію з боку домашніх чи шкільних виховників. Де цього немає, там і результати праці, незважаючи на всі зусилля, не зможуть бути повними. Коли ж «апокаліптичний їздець» заливав щоденно кров’ю невинних жертв нашу землю, позбавляв сотні молоді найближчих і дальших членів їх­ньої рідні, друзів та знайомих — патріотичних діячів, то вся молодь школи стояла постійно насторожена під враженням нерозбірливого терору, а це створювало настрій загального хвилювання, непевності та страху перед завтрашнім днем. Озброєні опрічники загороджували вулиці і всіх, кого змогли схопити, між ними й чимало учнів нашої школи, спроваджували до своєї катівні на вул. Білінського та утримували їх там іноді днями й ночами. Здатних до праці брали в ясир як невільничих робітників до Німеччини, багато людей пропало.

З міського жидівського кладовища без упину доносилися серії куле­метних вистрілів, якими знищено чоловіків, жінок і дітей тільки тому, що вони були жидівського роду. Дійшло вже було до того, що гестапо зажа­дало від дирекції школи випроваджувати в означену ранню пору всю молодь разом із учителями на площу під синагогою (вибране спеціально місце розстрілів християн!), щоб вони були свідками смерті українських патріотів, яких привозило гестапо з Надвірної, Микуличина, Ямної та інших повітових містечок і сіл та яких звинувачували в приналежності до українського визвольного руху. Тільки скора й рішуча інтервенція проводу Окр. Доп. Комітету, проф. Миколи Лепкого й о. Микитюка та дирекції Школи в місцевому гестапо і в губерніальному шк. відділі у Львові врятували молодь від цієї ганебної вимоги, яка аж надто характе­ризує звірячі інстинкти окупанта.

Коли йдеться про відому облаву під час вистави «Шаріки» в театрі Івана Франка, то вона захопила й декількох учнів нашої гімназії, між ними 

Випусники 10 класу Середньої школи ч. З, червень 1941 року: В першому ряді (сидять) — учителі: Ростинський Петро, Зорій, д-р Фольґер Мартин, Франко Тарас, д-р Никифоряк Сава (дир.), Ліськевич Дмитро, Онищенко, Чайківський Юліян, Галерський Остап, «военрук», Лисинецький Орест. Учні (другий ряд): Гаврилюк Оксана, Бурачинський Богдан, Шпарик Стефанія, Фіґоль Люба, Тимченко (з Харкова,) Роздільська Дарія, Павловська Ярослава, Літанюк Клавдія, Припхан Оксана, Томашівська Ірина, Лемеха Віра, Левицька Ніна; (третій ряд): Лазарчук Мирон, Пиців Мирослав, Білобрам Осип, Ілевич Марія, — проф. Грицак Теодор (опікун класу), Ілевич Стефанія, Антоневич Данило, Когутяк Роман, Вульчин Евген, Скородинський («Чик»); (четвертий ряд): Дейчаківський Тарас, Мриголод Ярослав, Дутка Орест, Жупник Іван, Барнич Ірина, Припхан Орест, Кобець Микола, Кочут Теофіль, Сапатий Михайло

Т. Семеґена, Зорія, Дякона, Рудавського, Крушельницького. Кілька днів після цього затримано без наявної причини ще кількох учнів з Селянської бурси, яка розташовувалася тоді в кол. жидівськім інтернаті на вул. Матейка при виході на вул. Зосина Воля, так що всіх арештованих тоді учнів було понад двадцять. Випущено їх на волю незабаром, за ви­нятком Теодора Семегена, учня 7-ого кл., якого звинувачено в проводі групи УПА, що діяла в Чорному лісі в Загвізді й опісля розстріляно. Звіль­нення учнів відбулося у зв’язку з інтервенцією ОДК та розмовою представ­ників українських організацій з тод. шефом гестапо Кріґером, яку він сам заініціював. Він «запросив» їх до себе на розмову у зв’язку з подіями, які розгорталися тоді на Станіславівському ґрунті.  Ґреґолинський, який видавав тоді прогетьманський тижневик, помістив в одному  відомість про те, що Гетьман вислав до Гітлера письмо в справі віднови української державності. Це викликало очевидно піднесення серед населення і ніяк не було на руку гестапу, тим більше, що й УПА пожва­вила тоді свою діяльність.

У такій атмосфері  доводилося учителям та батькам не тільки вдержувати молодь, але й уможлив­лювати їй корисне продовжування навчання. Розум й духове зрівноваження мусіли постійно приборкувати вибух якогось явного спротиву з його непередбачуваними, грізними наслідками для самої молоді, її батьків та школи.

Головною організацією молоді була тоді «Виховна Спільнота Української Молоді» (ВСУМ) з центром у Львові, яка продовжувала діяльність не­існуючого тоді Пласту. Не була вона офіційно дозволена німцями, хоч ніби толерована. Відзнакою приналежності до неї був металевий дубовий ли­сток з малим тризубом на ньому. ВСУМ мала у школі власну кімнату на сходини та окрему бібліотеку спортивного, пластового й белетристичного змісту. Потрібні матеріальні засоби на цілі організації одержувано зі збору та продажу на вагу збираного паперу. ВСУМ існувала в той часі і в інших українських школах і була пов’язана з Рефератом Молоді у Львові, в склад якого входили м. ін. проф. Северин Левицький (Сірий Лев), д-р Ю. Старосольський, д-р Атанас Фіґоль, д-р Теодосій Самотулка та інші. У Станіславові референтом молоді був В. Ковальський при УДК. ВСУМ продовжувала працю «Куренів Молоді», заснованих у Кракові,

Абітурієнти 1942 року. Учителі — в першому ряді (зліва): В. Головінський, М. Ґавдяк, о. В. Микитюк, О. Левицький — предсідник, Ю. Чайківський, П. Ростиньський, В. Лукавецький. У другому ряді посередині: д-р М. Стрільців, Н. Каменецька, О. Галерський

які були близькі до ОУН. Між учнями школи була теж таємна мережа ОУН, пізніше УПА, до якої належали  згадані  учні Т. Семеген, Яр. Флис, Леонід Зорій, Крушельницький, Дякон.

У нашій школі були три курені ВСУМ (2 хлоп’ячі і 1 дівочий), а в кожному з них 50—80 учнів. Опікуном хлоп’ячих куренів був проф. С. Никифоряк, дівочого проф. Галина Морозівна. Курінь складався з двох чот, чота з двох або більше роїв. Першим курінним був учень Кондрацький, після нього Ярослав Рудавський; курінною дівочого куреня уч. Віра Кемпе; чотовими 1-го куреня були учні Л. Зорій (6-ий кл.), загинув пізніше в боях УПА, і Михайло Левицький (4-ий кл.). Тут слід бодай коротко зга­дати про табори й прогулянки до близьких і дальших околиць Станіславівщини (до Скиту Манявського, Гошова та ін.), яким ця молодеча орга­нізація присвячувала чи не найбільше уваги. Коли йдеться про табори, то перший вакаційний табір відбувся в 1942 р. в Пасічній біля Надвірної, комен­дантом якого був Т. Самотулка. У 1943 р. відбувся теж в Пасічній крайовий табір ВСУМ саме в той час, коли в горах Надвірної-Зеленої бушували банди Ковпака. Молодь нашої гімназії брала в цьому таборі численну участь, хлопці в окремому хлоп’ячому, командантами якого були пластові сеньйори Самотулка й Рудко; учениці в дівочому, що його команданткою була Дарія Скочдополь-Бойчукова. Капеляном табору був о. Ол. Надраґа, головним хорунжим Я. Рудавський, підхорунжими Ів. Сілецький і Мих. Левицький.

Абітурієнтки 1942 року. Учителі — в першому ряді (зліва): О. Хичій, П. Ростинський, Г. Морозівна, дир. О. Левицький — предсідник іспитової комісії, о. В. Микитюк, Н. Каменецька, М. Завицький. У другому ряді (по боках):О. Лисинецький, В. Головінський, М. Ґавдяк, В. Лукавецький

При нагоді цього таборування відбулася згадана вище прогулянка до Манявського Скиту. Табір відвідували проф. Северин Левицький, проф. В. Кубійович, д-р Ю. Старосольський, Цьопа Паліїв, Омелян Тарнавський від Крайового Т-ва Опіки над молоддю, проф. М. Лепкий та о. Микитюк від ОДК. Порядок таборового життя проходив на пластових зразках.

У 1942 р. відбувся ще тижневий табір у Ямній, в якому брали участь хлопці і дівчата ВСУМ. Опікунами табору були проф. Лисинецький для хлопців і прсф. Г. Морозівна для дівчат. Табір відвідували дир. Левицький і проф. Никифоряк. Учасники цього табору відбули прогулянки до печер Довбуша та на гору Маковицю. Всіх куренів ВСУМ було в той час в на­шому краю 16, наш курінь мав порядкове число 1, львівський ч. 2. Зважаючи на те, що не вистачало харчів, привозили їх учасники таборів та прогулянок із собою для загального вжитку або складали грошову оплату.

Учні школи брали участь у легкоатлетичних зма­ганнях у Львові; готував їх до цього учитель руханки проф. Лисинсцький.

Коли в лютому 1944 р. почався масовий відступ німецьких армій з України і до нашого міста почали поступати тисячі ранених і хворих во­яків, про нормальне навчання не могло бути мови, хоч би й тому, що шкільні будинки займали без упину під шпиталі, а нашу школу пере­кидали з одного приміщення в друге. Під час цього втрачено багато майна ( книжки і приладдя). У будинку на вул. Гітлера (Сапіжинській) вдалося ще відбути останню  матуру, після чого школа почала переїжджати по різних місцях без кабінетів, бібліотек та потрібного устаткування. Крім того, багато родин почали виїжджати на захід, через що кількість учнів  зменшувалася.

Першою передишкою у цьому відпливі на захід стала Криниця, де за розпорядком генерального губернатора засновано короткотривалу (15 травня -17 липня 1944 р.) українську гімназію (радше курси), яку відвідували учні з усіх евакуйованих гімназій, між ними й 40 учнів нашої школи.

Після евакуації Криниці діяла ще між 10 жовтня 1944 та 8 квітня 1945 р. заснована заходами Кр. Допомогового Комітету у Відні повна тобто восьмикласова (350 учнів) гімназія при незначному вже відсоткові колишніх учнів нашої школи. Багато родин подалися з Відня або до корінної Німеччини чи до інших зах. європейських країн або Південної Америки, та, мабуть, найбільше до ЗСА.

Цим завершилася історія нашої школи з 1905 до 1945 р., перенісши на собі увесь тягар ворожих нашому народові окупацій. Після другого при­ходу більшовиків припинено її долю на рідній землі. Та коли взяти до уваги, що вона, незважаючи на складні умови, подарувала тисячі  духовно підготовлених до життя діячів, які зуміли вжитися у всі змінні вдома і в чужинній діаспорі форми, патріотичних і активних на політичному й гро­мадському полі слуг свого народу, то можна тільки з рукою на серці ствер­дити, що вона совісно сповнила своє завдання на службі Богові й Бать­ківщині.

 

New layer...